Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

Залишили її під наглядом Бунчука, а самі відправились на ринок подивитися, хто працював замість Невори у павільйоні прокату вагівниць. Звичайно, ми здогадувались, але хотіли переконатися. Базар запруджений вантажними машинами з молодою цибулею, капустою і редькою. У клітках збуджено крякали качки й кудкудакали кури, в повітрі кружляло пір'я, й навколо стійко тримався велелюдний гомін.

— Вах, генацвале, ніколи б не подумав на Настю… — не міг заспокоїтися Гветадзе. — Наводити бандитів…

Біля вікна видачі вагівниць кілька жінок. Здалеку чулося бряжчання металевих шальок. В отворі хирлява, незугарна постать контролера Палиги, чоловіка чергової, в чорному бахматому халаті й кашкеті з ґудзичком, його бліде обличчя при ясному дні скидалося на гіпсову маску. Чи зв'язаний цей хворий чоловік із Тягуном і його сином Борисом, Євою і Неворою? Може, Настя не повідомляла про свої злочинні справи? Однак доведеться допитати і зробити обшук на квартирі.

Скорич, наче навмисне, загаявся біля металевих дверей павільйону, а ми з Додо пішли попід його стіною. Я став за жінкою. Вона зосереджено длубалась у вузлику, де лежали жужмом гроші. Вибирала з них монети. З вікна висунулася зморшкувата долоня, нетерпляче заворушила пальцями.

— Що ви там вовтузитесь?! — почув невдоволений голос Палиги. — Он люди чекають.

Я нахилився вперед, і мене побачив контролер — почав поволі стискати кулак…

— Кацо, давай… — звернувся до мене Гветадзе й зазирнув через моє плече у вікно.

Палига угледів Додо і тої ж миті відстрибнув у глиб павільйону, хряснув залізною затулкою. Жінка злякано відсахнулась, а я метнувся до дверей, у які вже ломився Скорич. За ним вбіг досередини, де напівтемрява розігнута широким снопом сонячного проміння. У ньому чітко вирізьблювались дерев'яні стелажі з вагівницями. Вузьким проходом обережно дісталися до вікна. Я зиркнув праворуч і угледів контролера з вагою на витягнутих угору руках.

— Товаришу!.. — гукнув Скоричу і штовхнув його в спину.

Вага пролетіла мимо й торохнулась на прилавок. Ось тобі й слабий Палига! А він підіймав наступну… Я зробив один великий стрибок й усім тілом навалився на контролера. Вагівниця з брязкотом скотилася по моїх плечах на долівку. Наспів Гветадзе й заломив запіненому Пализі руки.

— Ну, добридень, Палига, — засапано, з іронією привітався з ним Дмитро Юхимович. — Чи ви не Палига, га?

Затриманий скривив губи — посміхнувся, як казала Марфа Ладанюк, «наче різав живцем».

Ми повели Палигу до машини. Кожен мій крок боляче озивався у плечах. І Додо теж не пощастило з плечем.

— Дмитре Юхимовичу, вийду коло готелю «Якір», — попередив я майора.

Піднімався на третій поверх, у туриста третій номер. Мені дуже хотілося поговорити з Івардавою, подивитись у його очі й ніби випадково вийняти з кишені ту зелену вовняну нитку. Чекав од нього відвертої розповіді, саме від нього, бо, власне, здогадувався, чому до ощадкаси Белішвілі пішов сам. Постукав у двері.

— Заходь, — долинуло глухо.

Івардава в синіх спортивних штанях і білій майці лежав на ліжку, заклавши руки під кучмату голову. На столі дві пляшки вина, сир, відкрита бляшанка консервів, шматки мчаді — кукурудзяного коржа. Очі в нього ледь затуманені й погляд провинний, тоскний до щему в грудях. Він не змінив пози і на привітання лише заплющився. Я відчинив кватирку й сів на стілець.

— Ну, Гураме, можеш їхати додому, — сказав йому.

— Чого, кацо? Як мені родичам?.. — і він повернув голову до стіни.

— Сьогодні ми затримали вбивцю Белішвілі.

— Зловили?! — Івардава схопився. — Зловили?! Хто він? — затремтіли у нього губи.

— Працівник ринку, що видавав вагу.

— Отой?.. — Він прихилився до стіни. — Вайме… А ми з ним по чарці… Арчіл йому мандарин… Вайме…

Я помовчав кілька хвилин, почекав, поки трохи заспокоїться.

— А тепер, Гураме, давай відверто поговоримо.

— Про що, генацвале? — в його чорних очах стояли сльози.

— Чому ти не пішов з братом в ощадкасу? Коли б ви удвох…

— Ах, не згадуй, азіз…[16] — Івардава вчепився руками в своє густе смоляне волосся й захитав головою. — Не згадуй… Нема мені… Все через неї…

Я вийняв з кишені зелену вовняну нитку, почав накручувати її на палець. Гурам з острахом стежив…

— Починай, я тебе слухаю. Ти ж мужчина, — ущипливо мовив.

Івардава зігнувся, вперся ліктями в коліна — тримався руками за голову.

— Розкажу… — важко зітхнув. — Я з Настею… Настею Вакулівною… Ох і жінка… Вона приходила до мене в номер, коли Арчіл торгував. А як взнала про наш від'їзд, дуже засмутилась, просила хоч іще один ранок побути з нею. Я й не пішов з Арчілом, вірніше — він сам не захотів. Здогадувався…

— Про що ти говорив з нею?

— Настя цікавилася нашими звичаями…

— А про твоїх родичів розпитувала?

— Питала, чи маю сестер, братів, дядьків.

Недарма питала, подумав, згодилося для фальшивої телеграми. Ну й Настя Вакулівна! А Гурам і досі не запідозрив її.

— А чому ти відразу не признався?

— Було… соромно, і ніби я винний, Арчіл… без мене… Не прощу собі, не прощу… — із силою вчепився у волосся.

— І не прощай, — повторив я без співчуття. — То Настя Вакулівна навела на Белішвілі вбивцю.

— Настя?! — витріщився на мене.

— Вона, Гураме, вона, і телеграму підробила, і навмисне тебе… — Мені кортіло сказати «приспала», але пожалів його. — Словом, обвела круг пальця.

— Настя… — повторив Івардава у відчаї й зі стогоном впав на ліжко — закачався по ньому, заскреготів зубами. — А вона ще вчора… приходила…

Я все сказав. Висновки він зробить сам.