Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

Через тиждень, коли я вже займався іншою справою, мені подзвонив слідчий прокуратури Махов і запросив до себе на 20.00. Признатись, я з нетерпінням чекав зустрічі з ним, бо після затримання всіх злочинців багато фактів залишилося для мене нез'ясованими. Надто турбувала доля Юрка — сина Катерини Андріанівни, викраденого Баглаєм.

Отож у точно призначений час я переступив поріг кабінету слідчого. Хоч на Глібові й позначилась утома (трохи схуд, і синці під очима), зате сірі допитливі очі збуджено сяяли й увесь він вилучав задоволення, навіть погорду. І було чого: перед ним на столі лежали чотири томи справи, наслідки роботи нашої бригади, в якій я не з власної волі виявився на вістрі розслідування.

— Сідай, Арсене, сідай, — тепло запросив мене, увімкнув настільний вентилятор. — Ох і задуха…

Я примостився на широкому підвіконні, де знадвору з густого й лапатого листя каштанів хоч трохи тягло прохолодою. Махов поклав руку на справу.

— Тепер, майоре, останнє слово за судом, — урочисто сказав.

Я здивовано звів брови. Гліб посміхнувся, приклав пальця до губ.

— Тсс, чув, декому позачергово підвищать звання. Вже готують туди документи, — красномовно глянув угору. Я зовсім не чекав на відзнаку своїх заслуг, тому зніяковів. Гліб помітив моє знічення. — Ну, це між іншим. Значить, так: хто і за що вбив прибиральницю фотографії Віру Кодолу?

— Звісно, Личаков, — відповів я.

— Правильно. Він зробив її своєю коханкою. Іноді вона ночувала у нього. Якось напідпитку Петро встав серед ночі й почав писати отой щоденник. Віра прокинулась, тихо підійшла ззаду, прочитала — і… Тіло вивіз у бочці золотар Халазій. Щоб відвести від себе підозру, Петро вбив Костю Забильняка — продавця комерційного магазину «Бакалія», якому подобалась Віра, і пустив чутку, ніби вони кудись втекли. Далі… — Гліб не міг сидячи розповідати, тому звівся й заходив кабінетом. — Далі, Арсене. Ти відвідав фотоательє і розмовляв з Ламбуцьким. Вас підслухала приймальниця замовлень Меденець, стара знайома Баглая, спродувачка краденого. Сповістила його. Він наказав Тягуну прибрати Личакова. Феофан заманив хворого, а Борис убив.

— А де син?.. — запитав я, маючи на увазі сина Баглая Юрія.

— Про нього потім. — Гліб кахикнув багатозначно, даючи зрозуміти мені, що надалі чекало не менш важливе повідомлення. — Коли ти побував у матері Віри Кодоли, а потім вийшов на Халазія, він, злякавшись викриття, кинувся до Баглая. Той його заспокоїв, порадив спалити хату і втекти. Хто тебе вистежив? Заваров і Невора, а в парку — Єва Галафута. Вони тебе знали в обличчя. До речі, у Невори теж був ключ від будки, де лежав двигун від човна Котова. Маючи «Москвича», Невора ще тримав крадену «Волгу» на околиці, у гаражі знайомого дядька.

У Махова, певне, пересохло в горлі від тривалої розповіді. Він замовк, наточив води із сифона, випив, кілька хвилин мовчки міряв кабінет розважливими кроками.

— Щодо Сидора Страпатого, — почав спроквола. — На турбазі вони впізнали один одного, а потім, ідучи дзвонити тобі, швець зустрівся з Тягуном. Розмовляли всього кілька хвилин. Феофан збагнув, що Страпатий піде в міліцію. Поїхав на ринок, розповів усе Баглаю. Той порадив… Приплив човном Невора. Тягун задушив… Торговців мандаринами заманювала Єва, а вбивав їх Невора, просто у «Волзі», завезли Белішвілі в гараж, забрали гроші, вночі підкинули у сквер. Джуликідзе, знайденого під Фастовом, Єва звабила у поїзді, а тим часом Невора приїхав машиною й став під вокзалом. Вони сіли і…

— А хто такий Палига? — перебив я Гліба. — Чиї це документи?

— Палига сержант, фронтовик, скинутий з поїзда Баглаєм, коли вертався після звільнення в 1945 році, А знаєш, Арсене, я отримав довідку з інвентарбюро. Баглай, як і Тягун, після війни продав чотири хати.

— Певний метод, щоб не придивилися сусіди, — зауважив я.

— Баглай не дурний, — посміхнувся Махов. — Навіть поцікавився, як ми натрапили на їхній слід. Коли дізнався, що на мурі залишилися відбитки пальців Тягуна, аж застогнав від злості. У Феофана порвалася гумова рукавиця, а він не сказав — боявся.

— Стривай, Глібе, а як вони зізналися в усьому?

— Ха! — Слідчий зупинився навпроти вентилятора, розстебнув комір сорочки й підставив груди під прохолодні, пругкі струмені повітря. — Викручувались, ще й як!.. А коли дістали з криниці Баглая казан із коштовностями ще банди Кальчевського — він і скис, мовляв, тепер не варто жити — почав давати показання. А спільники не хотіли брати на себе чиїсь злочини і розв'язали язики. Вони ж, наче щури в бочці, завжди ладні з'їсти один одного.

— Чи справді втік Халазій? Що вони кажуть? — поцікавився я.

— Клянуться, що не вбивали. Але, звичайно, віри їм мало. Подали на всесоюзний розшук.

— А де син?

— Май терпіння. — Гліб навмисне не поспішав видати мені інформацію про Юрія. — У Баглая ніякої хвороби. Вигадав для поїздок у столицю — там збував коштовності. Тепер про Єву. — Гліб сів до мене на підвіконня. — Ох і шкодує, що не провела бритвою тобі по горлі…

— Справді?! — не повірив я.

— Увімкнути магнітофон? Є запис її допиту.

Я уявив перукарню, м'яке, затишне крісло, звабливий голос Єви і в її випещених руках лискуче лезо бритви… Мене аж зморозило. Таки не видався мені запах бензину: Єва того ж дня заманила Белішвілі у «Волгу».

— Як же вона стала?..

— Слухай. Єва була одружена, розлучилася. Дівоче прізвище її — Палига. — І Махов пильно глянув мені в очі.

— Дочка Баглая?!

— Нерідна, прижита Настею в сорок третьому році з поліцаєм Прищаком. А як стала Єва на шлях злочинів? Батьки, Арсене, вплив батьків: розбестили, втягнули… Ну а Молостова поранив сам Тягун. Заваров убив Личакова і… О, ледве не забув. Послухай свідчення Шалапухи, Він тепер затинатиметься все життя.

Гліб скочив на підлогу й підійшов до тумбочки, вибрав касету, вставив її, увімкнув магнітофон. У кабінеті пролунав голос Махова:

— Хто тебе вдарив, Богдане?

— Рубач