Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

зовсім втратив розум. Посадила ззаду, мовляв, подалі від знайомих, чоловік у плаванні… Словом, забила мені баки. Коли сідав, сперся рукою на спинку і випадково намацав під чохлом стилет. Нехай. Ідемо, балакаємо. І так між іншим каже, щоб часом не зустріти брата, він дуже строгий, але вона його якось обмане. Ага, брат. Вже й передмістя. І раптом з-за стовбура гевал. Надя…

— Надя? — перепитав я.

— Еге, кацо, Надією назвалась вона. Ну, Надя ніби перелякалась: брат упізнав, треба зупинитись. Гальмує. Він плюхнувся до мене й почав сваритися, погрожувати обом. А потім змирився, сказав «чорт з вами» і кладе руку позаду мене, де стилет. Я стримуюсь, не виказую хвилювання, чекаю, коли він… І як тільки різко здійняв руку, я нахилився вперед, ударив його ліктем по шиї. Надія звереснула, машина туди-сюди, а далі…

— Вона не Надя, а Єва Галафута, перукарка з майстерні по Адміральській, — сказав я і назвав її домашню адресу. — В неділю вона бачила мене у парку культури і відпочинку.

— Тепер знаєш, Арсене, кому дякувати за купіль, — посміхнувся Махов. — А ти, Додо, не впізнав Невори?

— Впізнав, — протягло, з усміхом відповів Гветадзе.

— Кому ти сказав, що знімаєш вклад?

— Адміністраторам, черговим по поверхам, прибиральницям.

— Їхні прізвища? — встряв у розмову Скорич.

Гветадзе назвав.

— А хто зараз підмінює Невору в павільйоні? — поцікавився майор.

— Мабуть, контролер Палига, — відповів Додо.

Я дістав з кишені хустинку витерти змокрілу шию. В салоні нашої «Волги» справжня парильня. Скорич нагнувся і щось підняв. Я глянув — шматочок зеленої вовняної нитки, яку взяв мимохідь у двадцять третій кімнаті Будинку колгоспника, де жив Белішвілі з Івардавою. Лежала вона на радіаторі опалення, коли я зайшов до номера. Нитку поклав до кишені на базарі, як зустрівся з Палигою, і забув про неї.

Додо зиркнув на нитку.

— О, схожа на пряжу Насті Вакулівни, — зауважив він. — Вчора вона із зелених в'язала рукавиці.

— Звідкіля вона в тебе? — запитав мене Махов.

Я почав розповідати і чим далі, тим дужче проймався хвилюванням, бо несподівано наче розвиднілось і сам Івардава постав зовсім в іншому ракурсі, відразу знайшлося пояснення Гурамового дивного поводження. Здогад, спалахнувши блискавкою у свідомості, все розставив по своїх місцях, і справа, донедавна складна і заплутана, здалася простою і легкою, як двічі по два.

Напевне, той здогад майнув і в Скорича з Маховим. Інакше б чого їм промовисто перезиратись?

— Товаришу майор, треба негайно в Будинок колгоспника! — збуджено вигукнув я.

— Шкода, поїхав би з вами, — із жалем мовив слідчий. — Але у мене допит затриманих.

Гліб пересів до «уазика».

— А що трапилось? — збентежився Гветадзе.

— Скоро дізнаєшся, скоро, — запевнив його Скорич.

Я мовчав. Раніше не звернув уваги на ту зелену вовняну нитку. Вона ж лежала в кишені. Аж смішно. Вкотре переконався: дрібниць у нашій роботі не було. Часом вони круто повертали шляхи пошуку й слідства.

Ми в'їхали на подвір'я Будинку колгоспника і чорним ходом увійшли до фойє. За перегородкою сиділа… Е, та вона перефарбувала волосся! Недавно пістрява адміністраторка вже білява, і зачіска висока й пишна, і жінка аж покращала. Її меткі очі оббігли нас і зупинилися на мені.

— Хто зараз чергує на другому поверсі? — запитав її.

— Палига.

Я глянув на Скорича і Гветадзе.

— Ми залишимося тут, а ти, Арсене, іди. Хвилин через десять до тебе підніметься Додо, — розпорядився майор.

Хай йому біс!.. Я таки хвилювався, ніби мав затримати озброєного злочинця. Поволі підіймався сходами…

За столом сиділа чергова — Настя Вакулівна Палига, в халаті, без косинки — чорне волосся завите у дрібні кучерики. Вона щось в'язала із червоних ниток, її карі очі здивовано втупились у мене. А вона достоту ще молода жінка, до того ж приваблива своєю згасаючою красою, наче багаті осінні барви перед приморозками.

Вона першою привіталась, і я сів навпроти неї — біля столу.

— Ось я знову тут, — сказав їй. — Мене цікавлять два грузини. Де вони зараз?

— Вже виписались і, мабуть, поїхали додому, — відповіла своїм глибоким, грудним голосом. — А… а що сталося?

— Біда, Насте Вакулівно, — я скрушно похитав головою.

— Господи!.. — Чергова у відчаї притисла руку до високих грудей. — Якась напасть на них. Той Реваз звечора кудись подівся, а другий, Додо, сьогодні вранці поговорив з жінкою по телефону і пішов.

— Значить, дзвонили йому?

— Еге, голос бридкий, старечий, — охоче розповідала, продовжуючи в'язати.

— Він мав сьогодні забрати гроші з книжки. Багато вони наторгували?

— Хвалився, чула, тисяч п'ятдесят. І живуть же люди! — позаздрила.

— Не приводив той Додо кого-небудь до себе?

— Намагався, молодицю. Я не пустила. А потім до мене… — Чергова соромливо потупилась, прошепотіла: — Безсоромник він… У мене ж чоловік.

Яка впевненість і витримка! І заздалегідь продуманий непевний слід — дзвінок якоїсь старої. Ні, не вона те вигадала.

— Гроші розбещують і чоловіків, і жінок, — зауважив я. — А телеграми йому не приносили?

— Телеграми? — Палига замислилась, бо цього разу телеграма не передбачалась, але була велика спокуса приплести ще й її. — Телеграма… Еге, три дні тому.

— Від кого?.. Дай боже пам'яті… Ага, просив того Додо якийсь Тарасюк приїхати до Києва, — нарешті пригадала Настя Вакулівна.

Яка чудова імпровізація! Ні, я недооцінив її здібностей: Тарасюків у Києві, як Іванових у Москві, тисячі. Спробуй перевір!

— Точно Тарасюк?

— Тара…

Чергова затнулась, немов хтось невидимий міцно зціпив їй губи, і з її рук вислизло в'язання, а карі очі вибалушились, зробилися негарними, і вона поволі зводилась, п'ялась угору, невідривно дивлячись позад мене, на сходи… Я не оглянувся — знав, по них підіймався воскреслий Гветадзе. Палига вчепилася пальцями у комір блузки,