Борис Крумов - Варіант №1. На альпійській верховині

не змова це? — вже м'якше проказав Чавданов і зітхнув: — Ох, чоловіча доля! — Й глянув на мене, шукаючи співчуття.

— Усі ми під прокурорським наглядом.

— Вибачте, панове, — озвалась дружина, — але коли б ви частіше прислухалися до порад своїх прокурорів, ви робили б менше помилок.

Після приходу чоловіка і тон, і поведінка її відчутно змінились — було на кого вилити своє роздратування від чогось, про що я не міг уже здогадатись.

— У такому разі я хотів би знати, чим завдячувати вашому візиту, — сказав Чавданов, не запросивши мене, випив свій коньяк.

Я повторив те, що вже розповідав його дружині. Говорячи, звертався й до неї. А він курив, набурмосено дивлячись убік. На кожне моє слово дружина кивала головою, немовби схвалюючи все, що я пропонував.

— Попри ваші урочисті заяви, — процідив крізь зуби Чавданов, неначе бажаючи підкреслити своїм відверто неприязним тоном, що нас розділяє прірва, — мені незрозумілі, принаймні досі, два моменти. По-перше, що ви готові допомогти нам повернутись до Болгарії, не вимагаючи за це ніякої плати. Може, ви хочете публічного каяття, викриття англійців, західних німців, американців? І по-друге, вибачте за грубість, але я скажу вам просто у вічі, — ви брешете, що там нас не посадять.

І одним духом вихилив другу чарку.

— Нам добре відомо, Чавданов, що можете розповісти про тих, кого ви перелічили. І все-таки од вас не вимагатимуть абсолютно ніяких публічних заяв. Тільки якщо ви захочете — добренько слухайте! — тільки якщо ви самі вирішите розповісти про свою дотеперішню діяльність, зможете це зробити, але тільки якщо захочете.

Він іронічно хмикнув і знову налив коньяк.

— Не знаю, у яких школах й академіях ви вчились, але одну, я абсолютно переконаний, ви закінчили — школу комуністичних агітаторів. Просто зірки з неба дістаєте. Марні обіцянки, пане Нешев, — наживка для легковажних і короткозорих.

Він підвищив тон. Мені здавалось, що своїм криком він хотів заперечити не так мені, як тому, що могла сказати його дружина, і навіть голос свого власного сумління.

Продовжувати розмову було недоцільно. Зайвою балаканиною я добився б якраз протилежного результату. Я вже хотів підвестись, але Чавданов зупинив мене п'яним порухом руки.

— Сядьте! Закинули гачок і — до побачення? А де ваші гарантії, пане Нешев? Гарантії, що з нами буде саме так, як ви кажете?

— Помиляєтесь, думаючи, що в мене немає гарантії, Ми з вами — це не секрет — у певному розумінні колеги. Колеги завжди можуть дати один одному джентльменське слово. Та коли цього не досить, за кілька днів представлю вам офіційний документ від авторитетної болгарської установи, в якому стверджуватиметься, що від вас не вимагатимуть публічних заяв.

— Нічого не вартий папірець… Пастки, гачки!..

Я підвівся. Мені хотілося, щоб останні слова прозвучали для них як застереження:

— Пане Чавданов, на чужині живеться не дуже солодко, сподіваюсь, принаймні це ви зрозуміли. Де б ви не служили, ви залишаєтесь чужинцем, який працює на чужу національну ідею. Ваша дитина більше не може тут жити, нестерпним стане життя і для вашої дружини, а ще нестерпнішим воно буде для вас, бо ваші рідні бачитимуть, що всі їхні нещастя походять від вашої безглуздої впертості. Ви добре знаєте, чим кінчив отой наш земляк, якого три місяці тому відвезли до божевільні, добре знаєте й іншого, якого засудили. Подумайте. До побачення, панове!

Я вийшов, не подавши їм руки й не озирнувшись. За спиною почув лише кроки дружини Чавданова. У вітальні брязнула розбита склянка, тоді друга, третя… Двері за мною хряпнули, але я зупинився на сходах і, прислухавшись, уловив голос жінки:

— Перестань казитись! Перестань, бо не чарку, пляшку розіб'ю об твою дерев'яну голову!

Виходячи з квартири, я помітив, що телефон стоїть у передпокої. Отже, пані Чавданова навряд чи дзвонила чоловікові.

Очевидно, він у цей час звичайно повертається додому, а хлопець перестрів його у дворі й сказав, що в них сидить небезпечний комуніст Нешев.

У дворі я зупинився. Не було потреби довго шукати Євгена. Він, певно, стежив за входом, одразу помітив мене й підбіг.

— Ви вже йдете, пане Нешев?

— А ти вже вирішив, коли гостюватимеш у Болгарії?

— Коли мене відпустять батьки.

— Наскільки я зрозумів, вони схильні відпустити тебе хоч зараз, але ще не вирішили остаточно. Бояться, щоб з тобою чогось не трапилось.

Я обняв його за плечі, і ми пішли через двір на вулицю — він був невисокий, і мені доводилося весь час нахилятися, щоб побачити його обличчя.

— Коли вже дядько Нешев дає тобі чесне слово, знай, що з тобою нічого ніколи не трапиться. Ти приїдеш спокійно, як звичайний турист, перший тиждень пробудеш з родичами, а потім тебе відправлять у табір.

Хлопець відсахнувся й збентежено запитав:

— У табір? А як же з вашим словом?..

— А ти який табір уявляєш собі? Кам'яні мури, колючий дріт, сторожові башти, кулемети? Ні, хлопче, ти поїдеш у піонерський табір.

Знову обняв його за плечі й пояснив, як наші діти живуть у своїх гірських і приморських таборах. Сказав, що

О сьомій годині ранку його розбудить труба. Він знов відсахнувся й запитав:

— Труба? Так це ж у поліцейських таборах?

Я терпляче пояснював, що таке наші піонерські табори, і він, зрештою, непевно похитав головою:

— Навряд чи зможу вставати так рано, я не звик. І чи не краще пожити два тижні в одного діда, а потім у другого і не їхати в табір?

Страх перед таборами в нього не зник, і не було сенсу заперечувати проти компромісу, який він запропонував.