Борис Крумов - Варіант №1. На альпійській верховині

відповів, тільки знизав плечима — у цій розмові не було секретів і взагалі нічого такого, чого я мав би соромитись.

— Хочу вам де в чому зізнатись, — вела вона далі. — Іноді я й сама думала зайти до вас, почути вашу думку про те, про що питав Євгеній. Не знаю, навіщо ви прийшли, припускаю, що це не звичайний візит, але я хочу завершити розпочату розмову.

З деяких відомостей і спостережень у мене склалося враження, що вона любить позувати. Але оцей вступ до нашої розмови навів мене на думку, що в її поводженні й словах немає ніякої пози, і я висловив готовність найуважніше вислухати її.

— Євгенію тут справді тяжко. Взагалі, не знаю, чи маєте ви про це уявлення, але дітям іноземців завжди тяжко. Він одержує листи від своїх дідів і бабусь, від двоюрідних братів і сестер, усі запрошують в гості, умовляють нас відпустити його.

Вона закусила губу й одвела очі вбік: на повіки набігли сльози. Помовчавши, запитала:

— Можу я розраховувати на ваше лицарство?

— Навряд чи є необхідність у такому запитанні.

— Все-таки…

— Прошу вас, коли я вже прийшов, то для важливої розмови, і вона дасть наслідки тільки тоді, коли ми будемо відверті — і ви, і я.

— Гаразд… Чи заарештують хлопця, коли він приїде до Болгарії?

— Одразу мушу сказати, що я прийшов сюди, бо довідався про це ваше бажання.

— Довідались?

— Так. Не дивуйтесь. Довідався й поспішив сказати вам, що у Болгарії ніхто й пальцем не зачепить вашого хлопця.

— Коли так… коли так, чи не означає це, що за отаку послугу… як би сказати?.. за подібну послугу треба платити?

Злегка нахилившись до неї, з дружньою заклопотаністю, мало не з болем я сказав:

— Вибачте, пані Чавданова, не хотів би давати підстави думати, наче я агітую чи повчаю вас, але з цього запитання випливає висновок, що в дотеперішньому вашому житті за межами Болгарії вам дуже багато доводилось платити. За мою послугу я нічого не прошу. Навіть більше — якщо хочете, й ви з чоловіком можете повернутися до Болгарії, ніхто вас не заарештує й не викликатиме на допит.

Вона глянула на мене спідлоба.

— Бачу, ви не вірите мені, — вів я далі. — Скажіть, яких доказів, що я говорю не на вітер, ви чекаєте од мене? Йдіть до кого хочете у посольство чи торговельне представництво, йдіть у консульство й почуєте, що в нас є закон, згідно з яким проти вас, коли не маєте вироку суду, не застосовуються жодні санкції.

— А ви спритний чоловік, пане Нешев, — промовила вона, але в її тоні я не вловив неприязні. — Ще скажете, що і про мене чули таке, як і про Євгена?

— Хоч би як це не здивувало вас — так, чув: не тільки ви, а й ваш чоловік хотів би повернутися до Болгарії, та боїться, що через свої зв'язки з американцями потрапить за грати.

Вона сказала з усмішкою:

— І щоб переконати, звернулись найперше до мене.

— Тлумачте, як хочете. Знаю, вам не раз втовкмачували, що я страшніший за сатану, і, певно, зараз ви сушите собі голову над тим, яку пастку я готую для вас. Готовий дати які завгодно гарантії, але мушу попередити, що, коли не скористаєтесь нагодою зараз, потім із цим може бути важче.

Чавданова прислухалась, певно, мала ідеально розвинутий слух. Вхідні двері хряпнули, і вона збагнула, що це не син. Почулися швидкі кроки, і до вітальні влетів Чавданов.

Я зрозумів, що він уже знав, кого побачить тут. Може, вона подзвонила йому по телефону так, що я не почув, але найімовірніше хлопчина перестрів його у дворі й попередив про мене.

Я погасив сигарету й устав, демонструючи максимальну прихильність.

— Добрий вечір, Чавданов. Ваше здивування — якщо воно щире, цілком поясниме. Можливо, я дещо нахабний, але прийшов з найкращими намірами.

Поглядав на його дружину й бачив, що вона рухом голови стверджувала мої слова. Це помітив і Чавданов, він кинув на неї презирливий погляд, неначе хотів сказати, що його розмова зі мною — не жіночого розуму справа.

Жінка добре зрозуміла й погляд, і вираз обличчя чоловіка, але наче навмисно, ніби нічого й не бачила, звернулась до мене:

— Сідайте, пане Нешев. Чого це ви так підхопились?

Я поспішив скористатися запрошенням, удаючи, що не помітив мовчазної сутички між подружжям. Чавданов усе ще стояв у дверях.

— Не знаю, навіщо ви прийшли, але елементарна вихованість вимагала, щоб ви попередньо бодай зателефонували.

— Може, й маєте рацію, але тільки з формальної точки зору. Невже ви думаєте, що я прийшов спокушати вашу дружину? Якщо ж мусите давати комусь пояснення з приводу мого приходу, робіть це з чистим сумлінням, щоб не вскочити у халепу через візит комуніста.

— Не ваша справа, кому й що я мушу доповідати, йдеться про елементарну вихованість.

— В такому разі, прошу пробачення.

— Навіщо… — заїкнулася було його дружина, але, змовчавши, поставила на стіл третю чарку.

Чавданов прокашлявся і, перш ніж сісти, сказав:

— Ми упораємось і самі, а ти б пішла в магазин, привезли свіжі помідори.

— Хочеш сказати, що я заважаю?

В її голосі вчувалася не так образа, як бажання вколоти його.

— Та ні… не заважаєш, але…

— А я гадаю, що мушу залишитись і взяти участь у розмові.

Вона взяла сигарету, я поквапливо підніс їй вогонь.

— Ти бач, чи