Олексій Михайлович Волков - Виконавець

подібної зовні і, напевно, внутрішньо до її господаря. Саме ця обставина вирішила все, збудивши до дії сили природи, про які нам так мало відомо, які змогли сплести в один клубок мене, чорного пса, Світлану, Сергія та інших і спрямувати нищівний удар у потрібному напрямі. Звичайно, я не міг стверджувати цього напевно. Бо ж таке припущення, з точки зору традиційних поглядів, узагалі здавалося неймовірним. А втім, це була одна з багатьох версій, одне з можливих пояснень загадкової смерті Гаркуші. І я упіймав себе на думці, що в глибині душі хотів би, щоб усе сталося саме так. Сама доля винесла цей вирок, а мене зробила виконавцем. Провидіння, напевне, знало, що свідомо я не здатен на такий крок, тому використало мене «втемну».

І ще одна картина наостанок знову постала перед моїми заплющеними очима. Той самий осінній ліс зі старовинної гравюри. Гончий пес, що невтомно йде по сліду. Для нього не існує нічого, окрім звіра, якого він переслідуватиме день і ніч доти, доки не пролунає постріл. І він його дочекався, цього пострілу.

Полювання скінчилося…

Поїзд наближався до міста. У вагоні стояв гамір, але я його не чув. Я сидів, вражений цими відкриттями, і думав, що, можливо, насправді дивовижного в цій історії набагато менше, ніж здається. Просто не завжди вдається відразу розкрутити вузол, зав’язаний силами природи, з якими ми не дуже-то знайомі, й пояснити, чому він так переплівся. В даному ж разі, кажучи по совісті, гріх було скаржитися на долю, оскільки мені і так вдалося дізнатися набагато більше, ніж належало, тільки тепер я чітко зрозумів, кому маю завдячувати своєю перемогою, своїм спокоєм, а можливо, і самим життям. Усе це вона, моя добра фея.

Перед очима постало її спокійне приємне і тепер таке близьке мені обличчя, з якого наче щойно зняли окуляри. І лише зараз я усвідомив, що нічого по суті про неї не знаю. Що як її несподівана поява не була випадковою? З якого дива вона підтвердила моє «алібі»? Що, коли вона мала якийсь свій стосунок до цієї історії? Справді, мені не відоме навіть її прізвище. Як і чому опинилася ця дивна жінка на моєму життєвому шляху саме в той момент, коли він, за примхою долі, несподівано перетнувшись з чужим, спрямувався у глухий кут? Які сили подарували мені у найскрутнішу мить зустріч з тією, котра прийшла неначе для того, щоб вирішити мою і не тільки мою долю? Усе це муляло свідомість, вимагаючи пояснень та відповідей. Про все це мені належало її запитати. Що вона скаже? Та, на свій подив, до цих речей я відчував якусь байдужість. Насправді мені хотілося лише одного — щоб вона нікуди не зникла. Мине час і розставить усі крапки над «і». Схоче, вона рано чи пізно сама розповість.

Епілог

І ось перед моїми очима знову зринула картина, яку я бачив втретє за життя. Взагалі, якщо бути відвертим, мені доводилося бачити її частіше, щороку. Але саме так я бачив її до цього тільки двічі.

Вперше це сталося в тому жахливому сні з трагічним безглуздим кінцем, який я спостерігав, наче не бачений досі приголомшливий фільм. У сні, що виявився своєрідним подарунком долі. І, без перебільшення, врятував мене. Він починався саме з такої картини.

Вдруге щось подібне мені довелося бачити вже в реальному житті. Але дійсність так перегукувалася з тим незабутнім страхітливим сном.

Ось тепер я бачив її втретє. Але зараз я не спав, це факт. І — ніяких асоціацій з чимось неприємним.

Була тепла весняна погода. Майже по-літньому припікало сонце. Цвіли вишні, обсипаючи землю. В саду між деревами натягнутий мотузок, і струнка білява жінка розвішувала на ньому випрану білизну. Легенький вітерець роздував її тоненьку сукню. І тут, під першим по-справжньому весняним сонцем, хотілося сидіти і дивитися без кінця. Це було прекрасно.

На столику в саду переді мною лежав розгорнутий фотоальбом. Іноді я відчував бажання туди заглядати, от, припустімо, як зараз. На розгорнутій сторінці наклеєна одна досить цікава фотографія. Я стояв на тлі мальовничого осіннього пейзажу на узліссі, спершись на свою славнозвісну рушницю. Звичайне, здавалося б, мисливське фото. І разом з тим у ньому стільки дивного! Я чомусь був убраний у якийсь цікавий одяг, якого тепер не носять, і мав на голові мисливського капелюха, прикрашеного пір’ям. Біля мене стояв чоловік, якого я ніколи не знав. Його вбрання також виглядало дивним, не по моді, і на голові був такий самий капелюх, прикрашений ще вишуканішим пір’ям. Чоловік старших років мав надзвичайно пихатий вигляд. Так само, як і я, він спирався на рушницю, але однією рукою, поклавши другу на моє плече. І навіть на такій старій та вицвілій фотографії з наших поз та виразів облич неважко було здогадатися, що ми не друзі, що він пан, а я його слуга, хай навіть улюблений. Та найдивовижнішим у цій фотокартці було інше — її зробили ні багато ні мало понад шістдесят років тому, тоді, коли мене ще не було на світі. Мені подарував її мій новий знайомий Збігнєв Влодзінський з польського міста Гданська, який ніколи б не повірив у те, що насправді я не маю ніякого родового стосунку до людини з фотографії. До симпатичного вусатого хлопця в мисливському капелюсі, який дивився на мене весело і навіть хвацькувато. Саме так, як і повинен був виглядати той, хто наводив лад у лісах ясновельможного графа.

І раптом я почув тихе скавучання десь унизу, біля своїх ніг. Пес чорної масті сидів і, піднявши морду, дивився просто мені у вічі. Він був ще малий, але в нього вже завзято стояли вушка і тугим кільцем згортався хвостик. Він був ще дурний, але погляд його щиро промовляв: «Ти — мій господар, я люблю тебе. Я знаю, що ти мене ніколи не зрадиш,