Олексій Михайлович Волков - Виконавець

цією історією, яка наскрізь просякла містикою, що зміг… Мені наснилася Світлана, яка уві сні мене загіпнотизувала, допомігши згадати адресу, і дала при цьому настанову виконати вирок. Інакше бути не могло. Тільки так пояснювалися мої подальші вчинки. І схопившись з ліжка в такому стані, я здійснив далекий шлях і убив. Весь час мене не покидали сили й розум, що дозволило успішно виконати цю місію. Покладену на мене невідомо ким. Якщо в мене стало розуму привезти стріляну гільзу і покласти до сейфа, то, напевно, і там не налишав слідів у вигляді відбитків пальців, підошов черевиків або свого портрета в пам’яті очевидців. Я щиро на це сподівався, навіть був упевнений і все-таки розумів, що змушений ще не один тиждень провести в хвилюванні, співіснуючи з жахливими спогадами та неприємними емоціями. Перспектива витримувати це на самоті аж ніяк не приваблювала.

Я розтиснув долоню. Гроші у руці відвологли і зробилися слизькими. Надворі — цілковита пітьма. Я поклав їх у кишеню і швидкою ходою пішов у напрямку станції. Здалеку вже долітав перестук коліс поїзда.

XXVII

Ось так скінчилася ця неймовірна історія. Неймовірна настільки, що, навіть переживши її події, важко було усвідомлювати, що це трапилося, і до того ж саме зі мною. Вона скінчилася, але спогади ніяк не хотіли відпускати мене. І я помилявся, вважаючи, що, притулившись спиною до вагонного сидіння, миттєво все забуду і почну думати лише про те, що відбуватиметься далі. Все сталося інакше. Я не міг забути цієї історії, що займала цілу сторінку мого життя, не розставивши всіх крапок над «і», тому мимоволі повертався в нещодавні події. Адже багато що мучило мене, вимагаючи пояснень. Але справа, як то кажуть, зрушила. Я, знову й знову дивуючи самого себе, знаходив їх. Мені вдалося пройти весь цей важкий шлях від початку до кінця. Шлях, що викликав такі неприємні і часом просто жахливі спогади. Та попри це, схотілося побачити ще й фінал. І я, відкинувши голову на спинку, заплющив очі. Перестук коліс…

На околицю міста насувалися сутінки. Весняна мряка. Під ногами мокро, але вночі буде один з останніх приморозків і трохи підсушить цю хляпаницю. В хатах засвічувалися вікна. Дехто ще гримів відрами на подвір’ї, закінчуючи денні турботи. Скоро настане ніч, і місто порине у сон. Чоловік похилих років, але ще міцний, зачинивши за собою двері, скинув брудні черевики і пройшов до кімнати. В хаті не прибрано. Що можна з’їсти на вечерю? Він іде шукати. Зовні він схожий на людину. Погляд не відображає ніяких емоцій. Вони сплять. А може, вмерли? Що в нього всередині? Задоволення від пройденого та зробленого? Злість на всіх і вся? Просто спустошеність? Цього ніхто не знає.

Несподіваний стукіт у вхідні двері примушує його здригнутися. Хто там? Але гість заходить, не чекаючи на запрошення. Хто це так по-хамськи? Він умикає коридорне світло і дивиться на непрошеного гостя. Той витирає брудні черевики. На ньому темний плащ, який він розстібає, збираючись щось звідти дістати. Їхні погляди зустрічаються. І цієї миті раптовий біль стискає груди. Біль такий, що можна збожеволіти. Права рука сама тягнеться до грудей. Йому бракує повітря, в очах починає темніти. Це відчуття смерті. Похитнувшись, він ступає назад і навзнак падає на підлогу. Його очі широко розплющені, він ще може бачити, але розуміє, що помирає. Його погляд згасає. Останнє, що він бачить і усвідомлює, — це чорні отвори стволів. Я не міг пам’ятати цього, але знав, що все сталося саме так.

І все ж таки, що міг побачити Гаркуша таке, від чого раптово дістав важкий серцевий напад, який виявився для нього смертельним? Невже рушницю, яку витяг з-під плаща незнайомець? Можливо. Тим паче, якщо це саме та, заповітна, рушниця. Але чи могло статися таке, щоб він її отак відразу упізнав? Її, відреставровану мною, з новою кольбою іншого кольору, новим ременем? У цьому я сумнівався. Та й першою реакцією людини, на яку наводять зброю, повинно бути щось інакше — переляк, якісь захисні дії, а не її розглядання. Принаймні він міг би спробувати тікати! І тоді був би застрелений не на порозі власного будинку і не в обличчя. Все це було ймовірним, але тільки так, для годиться. Навіть я не загинув від переляку, дивлячись в порожні очиці пса-привида з відстані кількох кроків. Ні, щоб померти миттєво, від жаху, треба побачити щось суттєвіше. Щось таке… Або когось такого! Кого? Над цим не треба було довго міркувати. Тільки його, воскреслого з мертвих, Петра Гончарука! Але такий варіант не проходив, бо, по-перше, мертві не воскресають, а по-друге, це був я. Хіба що, побачивши у моїх руках схожу рушницю, він подумав, що я Петро, — все інше домалювала його уява. Чи можливе таке? Важко сказати. І раптом у моїй пам’яті постала картина: Надлісне, старий дід в отворі похилених дверей. Його лице раптово блідне, він хапається рукою за одвірок, щоб не впасти. Ще тоді я не зміг зрозуміти його здивованого погляду і того характерного, дуже характерного жесту — він наче провів рукою перед очима, не вірячи, що перед ним стоїть… Петро Гончарук, живий та помолоділий років на тридцять. Він ледь не впав. А потім їв мене очима, не знаючи, в що легше повірити — воскресіння мертвого чи таку неймовірну портретну схожість. А як змінилося його обличчя, коли я почав розпитувати про Гаркушу! На ньому можна було прочитати справжній переляк! Я знаходив тоді цьому інакше пояснення. А наприкінці йому свербіло щось у мене запитати. Він навіть почав. Я пам’ятав, як зараз. «А ви, скажіть мені, часом…» Безперечно, в нього висіло на язику запитання, чи не доводжуся я родичем Гончарукові. Але він не спитав, оскільки знав і сам, що в Петра не залишилося ніяких родичів. І тепер висновок напрошувався сам собою. Стався неймовірний збіг — я був схожий, можливо навіть дуже, на Петра Гончарука. І, може, саме це й зіграло фатальну роль у дальшому розвитку подій. Рушниця Гончаруків, затягнута в божевільний вир нематеріальних сил, за неймовірним збігом опинилася в людини,