Автор невідомий - Народні казки - Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

багато літ, з'явилася на світ королівська дочка. Але як тільки вона народилася, батько з матір'ю одразу зрозуміли, що хтось прокляв увесь їх рід: личко малої королівни та й усе тіло були темно-червоного кольору.

— Що поробиш? — зітхнув король. — На те воля Божа…

Він наказав заточити доньку у високій вежі, а сам звернувся до ворожбитів за порадою. Однак усі ворожбити лишень знизували плечима й зітхали — ніхто не міг нічим зарадити. Нарешті одна проста селянська жінка, яка зналася на зірках, напророкувала королю, що коли дівчині виповниться вісімнадцять років — вона помре, але якщо доля все ж змилосердиться над нею, королівна встане з домовини найгарнішою дівчиною в світі. Як не дивно, але пророцтво збулося.

Вісімнадцятирічна дівчина померла, а перед смертю попросила, щоб батько поставив її домовину в королівському склепі й щоночі посилав на варту вояка.

Першої ж ночі біля померлої королівни виставили варту. Коли на годинниковій вежі пробило дванадцять разів, червонолиця королівна встала, кинулася до вартового і випила з нього кров.

Наступної ночі все повторилось. Перелякані придворні не знали, що й думати, і ніхто не хотів йти вночі вартувати біля королівни. Врешті дав згоду один відважний вояк. Але як тільки він зайшов до королівського склепу, жах охопив його і він кинувся геть. На щастя, недалеко від того місця вояк зустрів якогось дивного старого чоловіка з довгою сивою бородою.

— Куди тікаєш, хто тебе так налякав? — поцікавився дідок. Вояк розповів старому все.

— Що ж… Твоїй біді можна зарадити. Я знаю, як це зробити. Але ти повинен мене у всьому слухатися. Якщо хоч раз вчиниш не так, як я звелю, — тобі не жити.

І дідок навчив вартового, що той має робити.

Вояк повернувся до склепу, з рушниці, плаща й шапки зробив опудало та й поставив його біля домовини. Сам сховався за найбільшою іконою. Опівночі королівна встала і закричала:

— Сьогодні в мене знову молоденький воячок!

Вона кинулася до опудала, а коли побачила, що це не людина, заверещала з люті і стала шукати справжнього вартового.

Королівна обнишпорила все навкруги, але нікого не могла знайти. Коли ж нарешті побачила вояка, заспівали півні, й упириця швиденько лягла на своє місце.

Вранці усі були дуже здивовані, що вояк залишився живий. Але наступної ночі його знову змусили вартувати.

Цього разу юнак сховався в каплиці, а на порозі залишив молитовник. Так йому звелів зробити дідок. Королівна і цього разу довго шукала вояка, а коли знайшла, то не могла увійти в каплицю, бо на сходах лежала освячена книга. Розлютившись, вона довго шукала іншого входу, аж тут заспівали півні, й упириця знову змушена була повернутися в домовину.

Третього разу вояк дочекався півночі, а коли королівна встала і кинулася його шукати, швидко ліг на її місце. І воно виявилося найбезпечнішим! Як не погрожувала вартовому упириця, як не лякала його — вдіяти нічого не могла. Юнак несміливо зиркнув на королівну й побачив, що обличчя й руки її стали білими, як у звичайної людини. Знову заспівали півні! Королівна безсило впала на коліна, потім повільно підвела голову… На юнака дивилися ясні добрі очі змученої дівчини.

— Дякую тобі, мій визволителю! Ти врятував мене од лютих мук. Вже ніколи більше я не питиму людської крові. А за твою відвагу, якщо погодишся, стану тобі дружиною.

Через кілька днів у королівстві справляли гучне весілля: простий вояк одружувався з прекрасною, як сонце, королівною.

Німа цариця

Був собі один бідний чоловік. Дуже вони з жінкою бідували. Пішов той чоловік у ліс по гриби. Підійшла до нього в лісі якась баба.

— Що ви тут робите? — питає баба.

— Збираю гриби.

Баба каже:

— Ви бідний чоловік. Нате вам ці три горіхи. Як прийдете додому, розбийте їх і не будете більше бідний. Але дасте мені за ці горіхи те, чого у вас тепер нема.

Погодився чоловік. Приходить він додому і не каже жінці нічого, а пробує, що з тих горіхів буде. Розбив один горіх — і купа золота з'явилася! Б'є другий горіх — друга купа золота! Б'є третій — третя купа!

— Жінко, тепер ми будемо жити, бо грошей у нас є досить. Але за ці гроші я маю дати те, чого в нас тепер нема. Так я з бабою домовився, котра мені горіхи дала.

Жінка каже:

— То добре. Як нічого в нас нема, то нічого й не дамо бабі.

А через якийсь час народилася в них дівчинка. І така красива, що на світі такої більше нема. Аж тепер вони здогадалися, що мають дати бабі.

Минуло років із десять. Той чоловік зробився великим багачем. Дівчинка вже виросла велика. А тут і баба прийшла. «Згодилися ви дати те, чого не мали, то я й беру те, чого тоді не було. Беру вашу дівчину». Взяла баба дівчину й пішла.

А та баба була чарівниця. Це вже дванадцяту дівчину вона від людей узяла. І нічого ті дівчата в неї не робили. Баба була день дома, а на другий кудись пішла. І сказала вона дівчатам:

— Тут є багато кімнат, і ви можете усі кімнати подивитися, лиш у таку-то кімнату не заглядайте.

Одного разу пішла баба, а новенька дівчина думає: «Подивлюся я і до тої кімнати». Відчинила двері, а там лежить та сама баба. Лежить мертва. Дівчина зачинила двері і нікому ні слова не каже.

А баба прокинулася. Вона знала, що та дівчина бачила її мертву, і питає дівчину:

— Що ти бачила в тій кімнаті, як дивилася туди?

— Нічого не бачила і не дивилася.

Баба добре знає, що дівчина дивилася, а дівчина ніяк не хоче признатися.

Коли баба вмирала на добу, то її легко було зробити мертвою й на рік. Треба було тільки переставити свічки: ту, що стояла у баби в ногах, поставити в головах, а від голови поставити свічку в ноги.

Боялася баба, що дівчина комусь розкаже про неї, і зробила її німою. Та відвела дівчину в ліс і лишила.

А тим лісом їхав цар і забачив дівчину.

— Ану, йди подивися, що за дівчина там сидить, — каже він кучеру. Той пішов до неї та й питає:

— Чого ти тут сидиш? — Тихо. — Звідки ти? — Тихо. — Чого мовчиш? — Тихо.

Кучер вернувся і каже цареві:

— Вона нічого не говорить. Мабуть, німа. А красива, що в світі такої я ще не бачив.

– Іди приведи її сюди, — каже цар.

Кучер пішов, узяв дівчину за руку й