Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

змії, мої кайдани, — казав. — На них я вишу, тримаюся за них, щоб не впасти в прірву. Ти знаєш, що таке прірва? Це велика діра в землі. У нас є така, і ми називаємо її Мацоха.

— Ма-со-кха, — повторила Віветта.

— По-французьки це «maratre», — пояснив він, але не був цього певен, бо «maratre» По-французьки мачуха, а прірва називається Мацоха. Потім він подумав, що це дуже несправедливо: для поганої матері у всіх мовах є назва, а для поганого батька немає. Наче поганих батьків не буває зовсім! Узяти хоча б Віветтиного батька-офіцера, який покинув свою дочку на поталу іншим офіцерам, щоб вони з нею брутально жартували, коли не гірше. А це ж була така хороша, гарна дочка, мала такі ніжні, тендітні руки й так палко мріяла, щоб її хтось щиро покохав. З неї була б прекрасна сестра-жалібниця. Всі її любили б, усі поранені офіцери, і їм було б байдуже, що вона напівкольорова. Можливо, хтось із них навіть одружився би з нею.

Але Ота відразу ж подумав, що той офіцер перестав би її любити, тільки-но видужав би… а якби й не перестав, то мав би вдавати, що перестав, бо з нього сміялися б його товариші. І можливо, саме ті, яким вона приносила їсти й витирала мокре чоло, можливо, саме вони й кепкували б із нього. Адже як тільки людина перестає обходитися без того, хто доглядав її, як тільки спинається на власні ноги, то думає, що спіймала бога за бороду. А якщо вона й не думає так, то все одно в ній озивається той, хто, повернувшись до Європи, глузуватиме з іншого офіцера, який приведе смагляву жінку. Бо в середовищі офіцерів є люди, які дивляться, хто сміється, а хто ні. І той, хто сміється, для них таке саме бидло, як і той, хто злигався з арабкою й любить її. Зрештою з того офіцера сміялися б усі, крім неї, Віветти.

Ота раптом помітив, що дівчина заснула. Її щоки були мокрі від сліз, і він нахилився, щоб витерти їй губи. Вони були солоні, мов океан…

Третього дня Ота чекав на Сі Омара у своїй кімнатці. Речі його лежали в валізці — зіжмаканий рюкзак, старі штани, сорочка і труси, які Віветта випрала, приладдя для гоління, зубна щітка й гарна луджена коробка, яку йому принесла Віветта разом із бруском пахучого мила. Він чекав, але Сі Омар не приїздив.

Пополудні Ота ненадовго задрімав, а коли прокинувся — побачив за вікном Кутубію та гори, Високий Атлас, і йому здалося, що все повите жалобним серпанком. Тоді він сказав собі, що ніколи не покине Віветту. «Хай Сі Омар знайде іншого, а я залишуся тут. Не хочу їхати від неї. Я люблю її».

Це відкриття неабияк здивувало його. Він з хвилюванням усвідомив, що справді любить цю дівчину. Груди йому скував жах.

Це була кольорова дівчина, але він любив її, був проти цього безсилий. Не міг навіть собі уявити, що робитиме без неї.

Нараз Ота помітив, що на носі у нього нові окуляри — він у них заснув. Зірвавши їх, побачив, що Кутубія знову засяяла. Підійшов до вікна. Внизу стояв автомобіль Сі Омара; з готелю раптом вийшов Сі Омар, відчинив дверцята й важко сів за кермо.

— Гей! — крикнув Ота.

Сі Омар підвів голову.

— Гей! — помахав він рукою у відповідь. — Ви тут?

Ота збіг униз.

— А де ж мені ще бути.

— Дівчина сказала, що ви передумали і десь виїхали.

— Чортова… — Ота обернувся. Віветта стояла бліда на тротуарі. Його охопила страшна лють.

— Я зараз повернусь! — І кинувся до дверей готелю.

Віветта заступила йому дорогу. Він одштовхнув її. Побіг нагору. Схопив валізку, потім відкрив її, скинув білі штани й надів старі. Білі штани, ці «її», залишив на ліжку. Грюкнув дверима. Розплатився з хазяїном і вийшов надвір. Віветта стояла на тротуарі. Ота підійшов до неї.

— Штани нагорі! — буркнув він. — Ти змія!

Вона не сказала нічого, навіть не ворухнулась. Ота сів у машину.

— Прошу вас, дайте мені ці документи.

Сі Омар витяг з кишені синю книжечку.

— Це грецький паспорт, — сказав він. — Відтепер звати вас Васіліс Патрідіс. Ви народилися в Корінфі двадцятого липня тисяча дев'ятсот восьмого року. Запам'ятайте це. Завжди треба знати, де ви народилися й коли.

Він завів мотор.

— Я хотів би одержати цей паспорт, — сказав Ота.

Сі Омар подав йому синю книжечку.

— Я називатиму вас Базілем.

— Як хочете.

Ота стискав книжечку в пальцях, м'яв її. Така дурниця, а яку велику має вагу. Така дрібничка…

Віветта все ще стояла на тротуарі. Коли вони рушили, Ота відчув щось схоже на жаль і, вихилившись із віконця, помахав їй паспортом. Вона піднесла руку, щоб теж помахати йому вслід, і раптом побігла з піднятою рукою, наче ловила метелика:

— Ото!

Але авто вже звернуло за ріг.

— Моя фабрика виготовляє ліки, — мовив Сі Омар. — Чого бракує нашим людям, то це здоров'я. Трахома, лишаї, короста, туберкульоз. Сорок сім видів виразок.

— Ви лікар?

— Ні, — відповів Сі Омар. — Але я вчився в Парижі. Крім того, на фабриці в мене є експерт. Турок… Останнім часом він дуже змінився. Багато п'є… Цей Ісмет завдає мені чимраз більше прикрощів. Зовсім не розуміється на машинах. Словом, турок… А я люблю машини, і ви дасте їм лад. Головне, пустити ту, що має виробляти таблетки.

— Гаразд, — сказав Ота.

— Побачимо. Я надіюся на вас, — мовив Сі Омар. Він говорив уривчасто, пильно стежачи за дорогою. Але все одно їхав дуже погано. — Я надіюся на вас. Якщо будете розумний, то вам не доведеться думати про майбутнє. Ви ж розумний?

— Так, я розумний, — сказав Ота.

— Це я помітив одразу, — всміхнувся Сі Омар. — Я знаю людей. Я вчився в Парижі. Мій батько був каїд. Я люблю свою країну, ми здібні люди, Базілю. Я радий, що ви не француз. Французи дивляться на наших людей інколи спогорда. Не на нас, учених, а на тих, у джелабах. Я їм не дивуюсь. Адже не кожен може вчитися. Ви вчилися, Базілю?

— Вчився, — відповів Ота.

— Я так і думав. — Сі Омар закивав головою. — У паспорті написано, що ви маляр. Не сердьтеся. Це паспорт грека, який працював у мене.

— Він помер?

— Спився, бідолаха. Базілю, ви не повинні пити!

— Можете бути спокійні, Сі Омаре.

— І все інше теж, Базілю!

— А що інше?

— Геть усе.

— Не турбуйтеся, — повторив Ота. — Навіть ваш гарем не цікавить мене. Мені потрібна тільки та дівчина, яку