Зенон Косидовський - Коли сонце було богом

Удосвіта другого дня іспанці помітили, що від індіанців, які звичайно готували їм страву, не лишилося й сліду. Похмура тиша не віщувала нічого доброго й наочно довела, що вимог Монтесуми нехтувати не можна. Це ж за його наказом тубільці покинули іспанців, і вони лишилися безпорадні на безлюдді, приречені на голодну смерть у вбивчому кліматі малярійних джунглів.

Кортес опинився перед складною проблемою. Що робити? Повернути на Кубу, як того дедалі наполегливіше вимагали солдати? Але ж там на нього чекала шибениця. З другого боку забиратися в глиб країни з багатомільйонним населенням всупереч волі її володаря — це схоже на безумство.

Становище здавалося зовсім безвихідним, і Кортес, поступаючись вимозі своєї армії, вже хотів довернути на кораблі, коли це під гуркіт барабанів і писк дудок несподівано з’явилася велика група якихось індіанців. Вони говорили зовсім іншою мовою, і тільки двоє знали мову ацтеків. Од них Кортес довідався, що це прибули посли короля тотонаків, столиця якого — Семпоала — розташована на півночі Мексіканської затоки.

Підкорені могутнішими ацтеками, тотонаки мусили терпіти їхнє ярмо, але не втрачали надії повернути незалежність. Король тотонаків, прочувши про дивовижну перемогу заморських чужоземців над хоробрими табасками, запрошував їх до себе й пропонував союз проти спільного ворога.

Кортес обома руками схопився за цю нагоду й швидко вирушив з військом до Семпоали, певен, що державу ацтеків, яка, виявилось, була конгломератом підкорених, завжди готових до бунту племен, неважко завоювати.

Семпоала — то було місто, в якому жило близько тридцяти тисяч мешканців, мальовничо розташоване серед пагорбів, фруктових садів і ланів кукурудзи. Побілені будиночки блищали в сонячному промінні, мов срібні. На центральному майдані зводилася до неба біла піраміда з терасами, а на вершині її виднів дерев’яний храм.

Мешканці зустріли іспанців з гірляндами квітів, а король — високий, гладкий індіанець у парадному вбранні, прийняв їх дуже ласкаво, обдаровуючи коштовними ювелірними виробами й красивими тканинами. Він не тільки пообіцяв чужоземцям підкріплення з ста тисяч війська, але й повідомив їх ще про одного ворога ацтеків — тлашкаланців, на допомогу яких теж можна було розраховувати.

Становище склалося дуже сприятливо для Кортеса, але це не заспокоїло його солдатів. Чимала група незадоволених таємно підготувала змову, щоб захопити кораблі й повернути на Кубу. Кортес викрив змову, ватажків засудив на смерть і на муки, а сам наважився на дивовижно сміливий крок. Він постановив знищити мости за собою і своїм військом, відрізавши дорогу назад: велів розібрати кораблі, дерев’яні корпуси їхні спалити, а залізні частини, такелаж і вітрила сховати й зберегти надалі.

Заклавши на тому місці, де висадились кораблі, укріплений табір і назвавши його Вілья-Ріка де-Вера-Крус, тобто «Багате місто справжнього хреста», Кортес розпочав похід у глиб континенту, взявши з собою півтори тисячі воїнів-тотонаків. Тубільці не знали ні возів, ні в’ючних тварин, тому багаж і гармати несли тисячі індіанських носильників. Незабутній похід розпочався 16 серпня 1519 року.

Спочатку йшли низовинними тропічними джунглями, серед кущів ванілі й какао, де безперервно літали папуги, колібрі та барвисті метелики. Але вже через кілька днів довелося підніматись на схили плоскогір’їв, а потім з’явилися перші дуби — провісники нагірної смуги помірного клімату. Попереду видніли небосяжні пасма гір. Праворуч був могутній, порослий бором гірський масив Сієрра-Мадре, на півдні сяяв сніговою вершиною одинокий гігант Анд вулкан Орісава, що його тубільці вважали за божество.

Індіанці, які зустрічалися по дорозі, вітали іспанців дуже приязно. В низинах і на плоскогір’ях розкинулись людні містечка з неодмінною пірамідою, затишні села, поля золотистої кукурудзи, алое й кактусів. Словом, то був край, що буйно розквітав під життєдайним промінням гірського сонця.

Ще кілька днів — і міжгір’я вивело їх у країну грізних проваль. Солдати й носильники, розтягнувшись, ішли вузькою стежкою над урвищами, в глибині яких клубочились кипучі потоки. Дощі й льодяні вітри, град і сніг далися взнаки й іспанцям і особливо індіанцям, одяг яких був зовсім непристосований до таких умов.

За порадою тотонаків, Кортес прямував у країну тлашкаланців. То були споконвічні вороги ацтеків, які в невпинній боротьбі мусили захищати свою незалежність, і через те Кортес розраховував на їхню збройну допомогу.

Але його спіткала прикра несподіванка. Тільки-но іспанці опинилися в їхніх володіннях, — на них напав невеликий загін воїнів, причому напав з такою несамовитістю, перед якою блідла лють табасків. Мужність нових несподіваних ворогів і їхнє нехтування смерті викликали справжню тривогу. Та найбільше здивувало Кортеса те, що ці воїни зовсім не боялися коней. Вони бачили їх уперше в житті, а проте сміливо кидалися на вершників, стягували їх із сідел і навіть убили двох коней своєю особливою зброєю — дерев’яними дрючками з гострими, як бритва, кінцями із склистої лави, так званого обсидіану. І невідомо, як закінчилася б ця битва, коли б вогонь з аркебузів та гармат не відігнав ворогів.

Уранці другого дня, переслідуючи цей невеликий загін індіанців, конквістадори попали в якусь ущелину. І тут їх захопило зненацька незвичайне видовище: попереду, скільки видно було, стояла, збившись докупи, незліченна армія тлашкаланців. Поміж воїнами, розмальованими в біло-жовті смуги, вирізнялися вожді. Золоті або срібні шоломи та зброя, строкаті султани, а передусім плащі з пер — яскраві, барвисті — вся ця дика пишнота надавала їм схожості з екзотичними птахами. Над воїнами похитувався густий ліс списів, видніли регалії окремих підрозділів — зображення звірів. Попереду височенний воїн тримав на держаку емблему країни тлашкаланців: золотого орла, обтиканого перлинами й сапфіром.

Кортес одразу збагнув, яка примітивна й наївна тактика тлашкаланців. Армія, що збилася в ущелині, звичайно, не могла розгорнутись і як слід використати свою гнітючу кількісну перевагу. Отож він утворив зімкнуту колону і ввірвався в самісіньку середину ворожого війська. Тактика виправдала себе; іспанці опинилися, щоправда, в хаосі бою, мов серед розбурханого моря, але індіанські воїни в тісноті були майже безпорадні.

Закуті в залізо конквістадори поволі прорубувались крізь натовп воїнів, аж поки не дісталися на відкритий простір по другий бік ущелини, звідки почали поливати ворогів густими залпами. Тлашкаланці, зазнавши серйозних втрат, змушені були покинути поле бою.

Через два дні проти іспанців вийшла ще більша армія. Кортес окопався на пагорбі й постановив застосувати оборонну тактику. Охоплені запалом індіанці кинулися в атаку, але й тепер вони йшли стовпившись, без будь-якого стратегічного плану. Їхні стріли з луків і каміння з пращ грузли в шанцях або ковзали по шоломах та кірасах іспанців. Густо падали тільки воїни союзників — тотонаків.

І ось загриміли гармати й аркебузи. Тлашкаланці валилися, мов