Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Гітлєрка завмерла, далі підскочила, притьмом прикрилася і шугонула до хати — видно, за мітлою. Проте ми не стали чекати “гостинців”, розвернулись і помчали далі.

Коли візок зупинився на рівнині, я встав, подав бабі мотузку і сказав:

— Но што, бабо, я віз вас з гори у долину, а тепер уверх тягніть мене.

Хата Динамітки стояла аж на Балканах, і од Ватикану ще треба було відкраяти добрячий шмат дороги уверх. І доки Фіскарошка дотягла візок із домовиною, а на ній і мене, так захекалася і упріла, що, виділося, із неї ось-ось мокрим голубом дух вилетить.

Я погрюкав по хвіртці і з хати вийшов чоловік Динамітки — пан Дийжа на прізвисько Піфагор.

До 1944 року, доки не прийшли товаріщі-освободителі, пан Дийжа обіймав у нашій школі директорську посаду, водночас викладаючи арифметику і геометрію. Оповідали, що замолоду Піфагор вчився в університетах Риму, Відня, Будапешту і був досить помітною фігурою в європейському математичному світі. Я на власні очі бачив кілька його книг, виданих у Празі ще до сов’єтської власті. А ще казали: пана Піфагора уже ось-ось мали забирати у Будапештську академію… Але тут руські вояки принесли свободу і все майбутнє Піфагора гевкнулося і пішло льондром.*

По якомусь часі після приходу руських пана Дийжу викликали до Мукачева на співбесіду, а вірніше, — для перевірки на політичну зрілість і благонадійність. І тут виявилося, що Піфагор зовсім не знає російської мови. Італійську, угорську, англійську, французьку, німецьку, словацьку, чеську, польську — будь ласка, Піфагор лускав, як горіхи. А ось по-російськи, хоч трохи і розумів, але не міг вимовити ані слова. Це вельми вразило членів комісії. Її голова в остаточному вердикті виніс:

— Товаріщі, перед намі абсолютно нєграмотний чєловєк — он даже русского язика нє знаєт!

І далі продовжив.

— Тєпєрь ви відітє, как сволочі фашісти іздєвалісь над етім бєдним закарпатскім народом — ані даже діректорамі школ ставілі неграмотних тіпов!..

Після такого вироку товарішів бідному панові Дийжові, звісна річ, уже не те що директорське крісло не світило, а й звичайне шкільне віконечко не блимало. Його взагалі позбавили права викладання. І тепер “неграмотний тіп” із дипломами кількох університетів, науковими титулами і знаннями десятка мов попасував колгоспні свині. І це тільки по великому блату його влаштував на цю почесну посаду наш вуйко кривоокий Пірат. За його ж порадою Піфагор взявся активно вивчати російську мову.

Цілими днями із повною торбою словників і книг ходив бідака Піфагор пасовищем і, отетеріло дивлячись у небо, зубрив слова і правила. Але, очевидно, через те, що за національністю був угорцем і його генна свідомість не сприймала російських правил, душа пана Піфагора не бажала прийняти російської. Катований мовою “товаріщів”, Піфагор тут дуже швидко вивчив китайську, японську, кілька арабських і навіть мову якогось африканського племені, а російська як вперлась йому в голову козою — і ні на крок вперед. Піфагорові бачилося, що по-російськи уже навчилось кожне дерево і кущ на пасовищі, не кажучи вже про його підопічних — колгоспних свиней… І це не сміх!

Піфагор якось спостерігав із цікавістю, як кнур на пасовищі активно висловлював сексуальні претензії свиноматці. Та, видно, була не в гуморі і довго відбрикувалась. А коли це вже набридло, то свиня на чистій російській відрізала кнурові: “Таваріщ, нє свінься, а то щас в рило заєду”. А ще по якомусь часі Піфагорові почулося, як перед наближенням грози усе свинське стадо під гучні акорди грому заспівало: “Боже, царя храні!”. І тоді Піфагор схопив торбу із словниками і метнув далеко у зарослі терня! Про себе ж вирішив: ліпше вже бути свинським пастухом із дипломами європейських університетів, аніж через російську закінчити наполеоном у дурці славного вароша* Берегова.

Пан Піфагор, побачивши нас з бабою, підійшов до хвіртки і шанобливо поклонився. Він був високий, міцно скроєний і, на перший погляд, мало чим відрізнявся від селянина. Але акуратно зачесане назад чорне волосся, довгі, біло-воскові і доглянуті пальці рук, поважно-аристократичні риси обличчя, якась невимовна туга і задума у глибоких голубо-зелених зіницях — все говорило, що перед вами людина шляхетного роду. І, звичайно, одежа: хоч і добряче поношена, але завжди випрасувана, у лінієчку штани, накрохмалена сорочка, до лиску начищені черевики… І найголовніше — краватка. У ній пан Піфагор навіть свині попасував.

— Дорогі Марько, ви хотіли якоїсь помочі од мене? — запитав інтелігентно пан Піфагор, зі страхом косуючи на гріб.

— Та ні, пане вчителю, ми самі вам поміч привезли, — опустила голову Фіскарошка. — Ваша паніка просили, авби ми їй гроба подарували.

— Не знаю, дорога Марько, айбо, наскільки я знаю, я ще не збираюсь вмирати, та й моя Іцука ніби ще хоче малінько пожити, — мовив знічено Піфагор.

В цей час із-за стодоли, із корзиною тучнощоких яблук, якраз і вийшла пані Динамітка.

— Іцуко, подь лем сюди! — покликав дружину Піфагор.

Пані Динамітка із повною ношею підійшла до хвіртки.

І коли побачила нас із презентом, щоки їй спалахнули, як джонотани в корзині.

— А сесе што щи за троянські коні!? — вирячила здивовано очі.

— Тать наш Митько казав, же ви дуже просили, авбисьмо вам гріб… Сесе не подумайте, што якась взятка… сесе лиш вам, од чистої душі, — засокорила баба Фіскарошка.

— Ви мені гріб од душі? — ошелешено запитала Динамітка. — А матір вам у душу!

На одміну від Піфагора, пані Динамітка була далеко не голубої крові, а вельми емоційна, не стримана у бесіді і вогненебезпечна…

— А што, паніко! — щиро здивувався я. — Коли я вам подарував чічки, хіба ви не казали, што ми могли би вам і гріб подарити?!

Корзина із джонотанами випала Динамітці з рук — тучнощокі яблука сито і неохоче покотилися-поваландали двором у траву. І тут під пані вчителькою водномить зірвалося щонайменше сто кілограм динаміту: вона як підскочить, як заверещить, а далі блискавкою шугонула до буди і випустила пса-вовкодава.

— На мою веру… на мою веру!.. Марько, тікайте! — заволав Піфагор.

Звичайно, цього вже нам і не треба було особливо радити… Я притьмом вилетів на візок, баба Фіскарошка з усієї сили підштовхнула його, а далі й собі перепілкою порхнула на гріб позаду мене… І ми полетіли з Балкан з такою шаленою швидкістю, що нас би не те, що собака, а й татарська стріла не наздогнала.

З того Божого дня пані Динамітка почала мене чомусь люто не поважати. Мало, що на кожному уроці незлим-тихим словом згадувала усі прізвиська мої,