Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

паскудну тварь, а у вікно нанашки Гітлєрки і мусів тікати од її гніву через кукурудзу… А вже у самій школі, звісно, хтось зачепив мене, когось я ненароком луснув у потилицю… Опісля можете уявити, яким виглядав букет родинної вдячності: три троянди я десь загубив, а інші мали такий вигляд, якби їх в окропі ошпарили. Ось ці чотири троянди-каліки я врочисто й підніс пані Динамітці, виголосивши здравицю у честь її свята. Проте замість очікуваної радості обличчя пані вчительки так перекривило, наче її вкололи в сідницю трояндовим шипом. Вона з якоюсь огидою взяла покалічений букет, кинула на стіл, зневажливо фиркнула, наче генеральська кобила, та зі злою іронією процідила:

— А що — не могли мені вже заєдно і гроба подарувати?

Як виявилось згодом, пані Динамітку ошелешили не квіти, які мали вигляд, ніби їх силоміць щойно вийняли із писка корови, а їх парна кількість — чотири. Перебачте, а звідки мені — ще тільки початкуючому сільському аристократові — було знаття, що парне число квітів несуть покійникам? Отож я і вельми зачудувався із слів пані учительки: “А що — не могли мені вже заєдно і гроба?..” Проте, будучи улюбленим учнем, із піонерською готовністю відповів:

— Не журіться, паніко учителько, буде вам і гріб!

Старша челядь не дасть збрехати: колись на Закарпатті колиска і домовина були неодмінними атрибутами кожного обійстя. Домовина, по-народному — деревище, покоїлася на горищі, а колиска — у хаті, десь у закуті біля печі. Цю традицію баба Фіскарошка уславила геніальними рядками своєї безсмертної творчості:

Дубове деревище

Лежить на горищі!

Бо звідси дорога

Ближче до Бога.

А яворова колиска —

Коло люмінійової миски.

Авбись знав, жебраче,

Шо тюрьма усе за тобою плаче!

Як правило, деревище, а у ньому всі похоронні причандалля, готували собі заздалегідь люди старшого віку, авби не завдавали по смерті родині, і так обтяженій горем, ще більшої жури. Проте наша сім’я і в цій традиції була оригінальною: труною кожен член родини запасався ще замолоду — як тільки переставав рости. Таким чином, горище бабиної хати нагадувало склад похоронного бюро. Проте труни ніколи не лежали мертвим тягарем: моя рідня в більшості використовувала їх у якості твердої валюти. Якщо, приміром, вуйко Черчіль зичив від тітки Маргіти банку оселедців, у заставу клав свою домовину. Дідова труна дуже часто за самогонні борги переходила у власність баби Фіскарошки… Із деревищ мали непоганий зиск і наші кури: у них вони гніздилися, неслися і висиджували маленькі пітята-курчата. Проте найефективніше домовини використовували мої дорогі нянько: у них вони надійно хоронили добро, так тяжко і з великим страхом крадене із колгоспу.

Отже, повернувшись із школи, я одразу заявив:

— Бабо, паніка вчителька казали, авби ми привезли їй гріб!

— Вона шо — впала із печі на голову? — витріщила пульки Фіскарошка.

— Не знаю, відки впала: з пеца чи з дуба, — стенув плечима я. — Паніка вчителька дуже красно вам подякувала за чічки, а пак уповіла, шо чи не могли би ми їй подарувати ще й гріб.

Учитель, піп, нотар, лікар — це люди, які колись для нашого народу були символами духовності, доброчесності, високої моралі й уособленням правди і торжества закону. Тому кожне їх слово сприймалося нашими батьками, як істина в останній інстанції. Отже, прохання пані Динамітки добряче ошелешило, але діватись нікуди.

— Но та што, діду: прийдеться конфіскувати твоє деревище, — розвела руками Фіскарошка.

— Побив мене мінден — коли яка напасть, то мусить лем упасти на мій гріб! — запротестував Соломон.

На що Фіскарошка одразу зреагувала поетичним шедевром:

Наш дідо най не свище —

Фрас не возьме його деревище.

А коли штось — то не буде й гріх,

Коли діда задінеш в міх!

— Я не хочу вмісто гроба в міх! — знову запротестував Соломон. — Якщо мене закопають в землю в міху, я там можу задохнутись… Та й міх може промокнути, а в мене ревма, од мокроти, знаєш, як кістя буде ламати…

— Но та коли будеш, діду, у земли лежати, то не лем на кістя, а й на голову мож ся наср… А по-друге, Мішку, не журися — іщи нико на сій землі не лишився…

лем через то вікувати,

бо не було у чому’ го закопати!

Відтранспортувати деревище великих зусиль не коштувало. Вуйко Черчіль рік тому змайстрував і подарував мені в день іменин візок-самокат. Це було чудо техніки на чотирьох гумових колесах. На них майстерно кріпився широкий і довгий ящик, збитий із ясенових дощок, а спереду Черчіль вмонтував справжній руль із американського “студебекера”. Оскільки наше обійстя гніздилося на Небесі — найвищому присілку, а до того ж і на найвищому горбі найвищого присілка — візок для мене виявився не просто презентом Черчіля, а дарунком самої долі. Ти сідав біля воріт, відштовхувався, а далі мчав, немов шалена шаркань, через Палестину, Бразилію, Аргентину і зупинявся аж біля церкви у Ватикані.

Отож ми хутко зняли із горища дідове деревище і прив’язали мотузками на візок. Дід від великої образи навідріз відмовився їхати. Але це нас не вельми зажурило: я сів на гріб спереду, баба вмостилась позаду, міцно вхопившись за мене, і Соломон штовхнув візок. Я, свистячи од радості, баба, репетуючи од страху, летіли верхи на домовині, як татари, згори, через Палестину, Бразилію, Аргентину… Розліталися по вулицях кури, ховалися по будках пси, верещали, вилітаючи на дерева, коти. Побачивши гріб на колесах і нас з бабою верхи на ньому, із жахом хрестилися по дворах і вулицях люди.

Щоправда, у Ватикані, біля самого собору, я трохи не справився із кермом і ми з усього розгону влетіли у ворота нанашки Гітлєрки. На нещастя, Фіскарошка на тому тижні побилася з нею у черзі за хлібом. Ворота, звісно, розчахнулися і впали. На гуркіт із сіней прожогом вискочила Гітлєрка. Побачивши в себе у дворі гріб на колесах, а на ньому свою люту супротивницю Фіскарошку із онуком, Гітлєрка ледь розум не згубила.

— Ти, льондро коростава, уже мені гріб сушиш!? — заверещала Гітлєрка, — живою хочеш мене у землю! А на тобі, босорканьо килава, на! На!.. На!..

Тут Гітлєрка обернулась, задерла сукню і почала плескати по голій сідниці. Побачене мене дуже потішило, а бабу приголомшило. Вона, розкривши рота, якийсь час ловила здивовані гави. Потім миттєво оговталась, сплеснула руками і, дивлячись, як Гітлєрка лупцюється по оголеній сідниці, радісно мовила:

— Йой, дорога кумо, які тучні і красні маєте лиця, ачень напудрилисьте