Павло Архипович Загребельний - Левине серце

нічого. Щусь півдня мало не повзав по кукурудзі — все марно. Слідів не було. Ніяких і нічиїх. Старий перехрестився, поворушив губами, поглянув на сонце. Воно світило, як завжди, світило всім, але вже не йому. Це він знав точно. Був ще живий, а живий думає про живе, тому переказав синові-лісникові, щоб приїхав на ніч постерегти кукурудзу від вепрів (а що стерегти, що?), добре пообідав і так само добре повечеряв (з сином-лісником ще й по чарці взяли), уночі спав, але й сонний думав про своє. Як проминуло його життя? В полі та в своєму дворі. Поодинокі виходи в світ були короткочасні й випадкові і тільки ще виразнішим робили його щастя, замкнене між хатою, городом, коровою, курочками, собакою на цепку, котом на теплій черені. І все те оточувало тебе своїми слідами, низало їх, мов старовинні письмена в священних книгах: слід курки на глині за хатою, слід од глибоко вгрузлої коров’ячої ратиці, м’який відбиток ніжки малої дитини на теплій весняній землі. Хіба це не щастя? І хіба не це життя? Так минали літа, поки настав цей страшний день, день без слідів.

Удосвіта старий Щусь не втерпів. Вчувши, що дружина заворушилася, покликав:

— Стара!

— Чого тобі? — озвалася вона.

— Ото виламало кукурудзу знаєш що?

— Та дикі ж свині.

— Не свині.

— А яка ж нечиста сила?

— По мою душу приходило.

— Хто приходив?

— Нечистий і приходив. Зашпортався в кукурудзі. Не проломився до мене. Та однаково ж добереться. Смерть моя йде. Вже чую.

— Тю на тебе! Чи ти перепився звечора?

— Ти слухай, що я тобі кажу. В кукурудзі ні слідочка.

— Здурів на старість! Які там тобі сліди!

— А ніяких. Ні пташиних. Ні тобі голкою в землю не кольнуло.

— Дивився, чи що?

— І дивився, і шукав. Нічого.

— Дощ, мабуть, уночі пішов та й позмивав там сліди.

— Не було дощу.

— Та чи ти знаєш? А може, був? Або роса, як вода, стояла та й змила все. Спитай он Василя, він тобі скаже, що й дощ був, і роса була.

— Хоч і була, може, а слід би я знайшов. На погрібнику вдосвіта голубка сіла — так слід і відбився.

— То ж удосвіта, а то вночі. Не задурюй собі старої голови.

— Вмру я, — вперто повторив Щусь. — Ще тиждень поживу і вмру. Так і знай.

Лісник посміявся з батькових балачок про сліди й про смерть, до того ж на Світлоярськ того ранку впав цивілізаційний шок, у владу якого потрапило на кілька днів старе й мале, тоді сталася пригода з Педановими курми й чорним півнем, окрім того, в самому розпалі була велика гра з двома Котиними женихами, — так і забулися слова старого Щуся, а його недуга сприйнялася, як звичайні хворощі, що вряди-годи навідуються до старих людей.

І ось несподівано, серед білого дня, старий Щусь помер, або, як казали колись про єгипетських фараонів, «відійшов за лінію обрію».

Споконвіку засновників імперій їхні нащадки згадували з шанобою навіть тоді, коли вони проциндрювали ті імперії до нитки, як, скажімо, те зробили Діадохи із спадком Александра Македонського. У Світлоярську всі пам’ятали, що фундаторами, тобто засновниками, їхнього села були Щусі й Самусі. Тому коли помер старий Щусь, то провести його в останню путь прийшли всі. Найпершими, звісно, Щусі, тоді Самусі, офіціальні особи на чолі з дядьком Зновобрать, Грицьком Грицьковичем і Зінькою Федорівною, комсомольська організація, Безкоровайний, дід Левенець, Утюжок, Петро Безтурботний, автору треба добряче надутися, щоб перелічити всіх світлоярівців, але він знає, що справа це ще безнадійніша, ніж перелічити всіх талановитих письменників, бо якось воно так виходить, що кількість талановитих завжди перевищує кількість самих письменників. Колись з цим був страшенний клопіт, але тепер усі заспокоїлися, бо фізики нарешті відкрили теоретичні світи, де частка може бути більшою за ціле, і письменники можуть розкошувати в такій не контрольованій здоровим глуздом обстановці.

За цими несуттєвими розбалакуваннями автор загубив головного героя, забувши сказати, що Гриша Левенець віддав шану покійному одним з перших, бо це ж був рідний Котин дідусь! Щоправда, Самусь випередив Левенця, але про це зайвий раз згадувати не варто, бо читачі про все здогадалися вже й самі. Зате ніхто не міг здогадатися, який буде ритуал похорону старого Щуся.

Початок був звичайний. Діда обмили, одягли в усе нове, припасене старим для цієї найурочистішої події його буття на землі, поклали в труну із свіжоструганих дощок, поставили труну на стіл, але не в хаті, а в холодній хатині, у великій же хаті на столи мерщій понаставляли страв та білої горілки, і чоловіки, що приходили вшанувати померлого, всідалися за столи, пили, їли, гомоніли, і так було всю ніч, тоді день, ніч, ще день, а мало все тривати рівно дев’ять днів. Розкіш, яку могли собі дозволити тільки в Світлоярську і тільки такі діти природи, як Щусі.

Робота в колгоспі йшла собі, кожен робив своє, але кожен влучав вільну хвилю чи то вдень, чи вночі, щоб заскочити на обійстя старого Щуся, посидіти за столом, щось там з’їсти, помовчати, подумати, посумувати, погомоніти. Щусі закололи кабанця, тоді зарізали теличку, яку виписали в колгоспі, в городника Гайдука визріла латочка картоплі-скороспілки, пішла в діло й молода картопелька, палали печі, розпікалися до червоного газові плити, жінки варили, пекли, жарили й парили, носили й носили до Щусевої хати, а чоловіки знай їли та згадували небіжчика, навіть Петро Безтурботний, який од вічного спання порозгублював усі слова, теж пробував устрявати в балачку, підкидаючи досить глибокодумне «текання» й «тогокання»: «Те… ото… отого… те…»

З боку сільського керівництва була спроба переконати Щусів, щоб вони не тримали небіжчика аж дев’ять днів, а поховали на другий, ну хай на третій день. Бо все ж таки небіжчик, хоч що там кажи, відволікає увагу від трудових зусиль, та й гігієна. Але Щусі затялися: дев’ять днів, як веліли ще предки. Дід Левенець, як колишній найперший інтелігент у селі, спробував науково пояснити предківський звичай:

— Значить, це встановлено так, бо чоловік дев’ять днів чи то вмер, чи то живий ще. Може й ожити. І не дихає, і лікарі скажуть, що вмер, а він бере й оживає. Бо природа всесильна. А чого справляють сорок днів? Бо сорок днів у чоловіка ще мозок працює. Клітинки гаснуть, як лампочки. На сороковий день згасає остання лампочка — і чоловік падає в тьму. А вічність — це і є тьма. Бо світло живе й переблискує, як людина.

— А правда ото, — спитав хтось