Павло Архипович Загребельний - Левине серце

порадив їм купити краще «Волгу». «Котя моя, — каже, — на „Волзі“ любить їздити». Вони ото й купили. Але «Волги» їм не продали, бо не передовики виробництва. Це якби тобі…

— Та я тобі й «Волгу», й що хоч! — аж задихнувся Гриша.

— Відчепись ти з своєю «Волгою». Що я тобі? Ти ж бачиш, золотом Рекордист спокушав!

Отак з нашого трикутника несподівано утворився чотирикутник, і найстрашніше в ньому було те, що таємничий і навіть, сказати б, злочинний. Хоча вся історія про золото могла бути вигадана Рекордистом від початку й до кінця. Для виду він міг роздобути десь акваланг і поринути перед Котею, тоді привезти сюди на острівець емалевий глек, позичивши, а то й поцупивши його, показати дівчині… Все це так, але як же Гриша міг не помітити Рекордистових залицянь? Така неприпустима, просто злочинна втрата пильності! Ганьба, ганьба!

— Як же я міг не знати про Рекордиста? Коли це він до тебе? — простогнав Гриша.

— Багато дечого ти ще не знаєш! — засміялася Котя. — Думаєш, тільки Рекордист? Ще дехто…

— Дехто? Хто ж саме?

Чотирикутник перетворювався на багатокутник, який наповзав на Гришу темною стіною, мов ота чужинська рослинність.

— Хто? — прошепотів Гриша, страждаючи безмірно. Та що дужче він страждав, то більше сміялася Котя.

— З почуттями люди, — лукаво блиснула вона своїми чорними очима. — Не те, що ви з Самусем.

— Ти… мене з Самусем?

— А ви ж однакові. Той тільки жере з батьком та щипає мене за литки, а ти зітхаєш.

— Ну, зітхаю. Так це ж почуття! Чого тобі ще треба?

— А я там розберусь у твоїх зітханнях? В словах почуття — от де!

— В яких же? І що тобі слова? Я на тебе… молитися… На коліна…

— Відчепись ти зі своїми колінами! Молитися! Теж мені вигадав! Ще мені богів не вистачало.

Щусі, як усі діти природи, були в душі анархістами. Ні богів, ні царів! А від анархізму до тиранії — раз ступнути. В Коті прокинулася тиранія, що визрівала в Щусях цілі покоління, і жертвою тієї тиранії мав стати Гриша, але добродушність заважала йому помітити своє незавидне становище, і тільки тут, на клятому цьому острові, здається, щось почало роз’яснюватися. Але закохані сліпі, як кошенята. А Гриша до того ж був закоханий у Котю якось, сказати б, розманіжено. Самусь був практичний, швидкий і нахабний, та й то не здобув Котиної прихильності, а з Гришиною мрійливістю в цієї незбагненної дівчини можна було заробити хіба що отаку поїздку на цей новітній острів скарбів. Тепер Гриша міг би нарешті збагнути, що циганка Олеля штовхнула його в човен до Коті не для того, щоб надати йому відчутну перевагу над Самусем, а тільки для знущання. Але засліпленість паралізувала йому всі мозкові центри, і він тепер думав тільки про те, як би вибратися мерщій з цього клятущого острівця, сподіваючись, що за його межами Котя коли й не стане приступнішою, ніж була досі, то принаймні позбудеться своїх тиранічних настроїв.

Гриша був народжений, щоб його рятували обставини. Щоправда, іноді вони виступали й проти нього, але це вже діалектика: любиш кататися — люби й саночки возити. Або: любиш смородину — люби й оскомину.

Обставини загнали хлопця на острів, щоб вислухати тут речі прикрі, гіркі й жорстокі, але обставини й визволили його з-під Котиної влади.

— Ко-о-отю-у-у! — долинуло через лози, через води і трави. — Ко-о-отю-у-у-у!

— Мене кличуть? — здивувалася дівчина. — Ач, припекло!

Гриша майже зраділо стрибнув у човен.

— А спихати хто буде? — поцікавилася Котя. — Пусти мене на корму. Бо ти знов кудись запливеш. Спихай!

Вони помінялися місцями, Гриша штовхнув човен, м’яко зашурхотіла трава під днищем, Котя вправно відпихалася веслом, тепер виходило, ніби вона пливе назустріч Гришиному обличчю, а Гриша не підпускає дівчини до себе, втікає від неї, відлітає. Хоч хто б же це втікав од такої дівчини!

На березі стояло троє. Щусь і його циганка по боках, Самусь — між ними. Олеля заголосила назустріч човнові:

— Ой божечку, ой лишенько, та ти ж їздиш, та катаєшся, а нічого ж і не знаєш, Котюню-у-у!..

Гриша перелякано повернувся до берега, нічого не міг збагнути.

— Ой, нещасні ж ми, — лементувала циганка, — ой, сироти ж навіки, Котюню, бо вмерли ж дідусь наш та переставилися…

Човен ще не пристав до берега, але Котя пожбурила весло, стрибнула в воду, побігла до батька, важко брьохкаючись у водоростях.

— Тату, правда?

Щусь мовчки впіймав доньку в обійми, пригорнув. Циганка лементувала, неспроможна зупинитися, аж лісник вимушений був цитькнути на неї. Гриша витягнув човен, не знав, як має повестися. Самусь прямоспинний, вродливий, роздуваючи ніздрі, як Муслім Магомаєв, кинув майже вдоволено:

— Все правильно!

Тоді всі троє, Самусь четвертий швидко пішли до лісництва, а Гриша, забутий і непотрібний, почвалав слідом. Бачив, як вирвався з лісництва Щусів «броньовик», як почесним ескортом помчав слідом за ним Самусів мотоцикл, як закрила їх висока хмара пилюги. Зітхаючи, виволік з кущів свій мотоцикл, вдарив по заводній ручці, стрибнув на сідло і увігнався просто в темну хмарюку над дорогою, ковтаючи здійнятий Самусем пил і гіркі сльози розпуки.

Як ото співалося колись:

Ой під лісом та під Лебедином

Курілася доріженька димом…

55

Старий Щусь занедужав після тої ночі, коли в городі щось витолочило кукурудзу. Діагнозу не зміг би встановити навіть міністр охорони здоров’я, бо причина хвороби перебувала поза межами світу матеріального. Щусь захворів не від горя, що загинула його праця, не від скупості й не від злості. Такі почуття характерні були для Самусів, а не для Щусів — занедужати, а тоді й умерти від таких незначних душевних переживань старий Щусь ніколи б не міг, вважаючи це негідним і просто принизливим для свого прізвища. Причина, сказано вже, лежала глибше.

Вдень після тої загадкової ночі старий пішов поглянути на понищену кукурудзу, жалко йому було понівечених рослин, кожне поламане стебло, кожен розірваний листок і розшматований качан боліли в ньому й кричали, неначе власні рани на живому тілі, але й це він би пережив, бо за довгі роки не раз бачив і смерті тварин, і загибель рослин. Вразило, приголомшило, перелякало на смерть старого Щуся те, що в кукурудзі він не знайшов жодного сліду на землі. Табун диких свиней? Але жодна ратичка не вгрузла в м’яку, розпушену землю. Якийсь злий, недобрий чоловік? Не ступнуто й ногою ніде. Може, якісь небачені птахи налетіли й покошлали кукурудзу? Але при такому колошканні мала б же впасти з них бодай пір’їна?

Ніде