Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

- Справжнє диво! - погодилася та.

- Це, мабуть, тебе до мене Святий Миколай направив! Я просив собі на Новий рік частинку України. І ось ти тут!

“Як же змінилися дитячі бажання після війни,” - подумала дівчина, ледь стримуючи сльози. Хлопчик тим часом вже вмощувався біля неї за столом.

- Ти б хоч руки помив! - з докором мовила бабуся. - І Юлю з собою бери, бо бачу, що ти від неї ні на крок тепер!

- Так, так, - ствердно похитала головою Юля. - Гігієна понад усе! Так що показуй, де тут у вас ванна кімната?

В кишені джинсів завібрував телефон. Повідомлення було від Габріеля: “Юлечко, ти де пропала? Хвилююся!”. Вона швиденько набрала відповідь: “Я в Лісабоні. Зустріла старих знайомих. Проведу час з ними. Не забудь, що у нас квитки на автобус на шосту вечора. Зустрінемося вже на автостанції. Захопи мій наплічник.” Потім дівчина знову сховала мобільний до кишені та пішла за Дмитриком мити руки.

Після українського новорічного сніданку зі знайомими дівчині салатами та смачнючими голубцями зі сметаною, вони перейшли у вітальню, де на підлозі були розкидані іграшкові машинки та кілька конструкторів. Дмитрик все щебетав про своє життя в Португалії, нових друзів, кумедну мову, яку йому довелося вивчити, щоб розуміти вчительку та ще багато-багато всього. Юля сиділа на підлозі, граючись з хлопчиком його іграшками, але не могла позбутися сумних думок про тисячі знедолених діток, яких війна позбавила батьків, дому та батьківщини.

Пообідати вирішили також разом, а потім знову пішли до парку. Вони грали у піжмурки та квача, каталися на гойдалках та стрибали через калюжі. Юля згадала своє дитинство у Маріуполі, своїх маму і тата, які сварилися на неї за мокрі ноги та брудний одяг після прогулянки, друзів та подруг, з якими ділилася потаємним… Справжня ностальгія за минулим… Катерина В’ячеславівна, дивлячись на двох шибеників, лише легенько посміхалася, а іноді з докором хитала головою. 

О п’ятій довелося прощатися. Сльози знову зрадницьки заповзли в очі та ось-ось норовили втекти.

- Ти мені, пиши, гаразд? - Дмитрик все ще міцно обіймав подругу та відмовлявся її відпускати.

- Щодня писатиму! - запевнила Юля. - А ти вчись добре і не засмучуй бабусю!

- Не буду! Обіцяю!

- І приїжджайте до мене в гості, якщо буде така можливість, хоч на день! - вона з надією поглянула на Катерину В’ячеславівну. - Я в Португалії до кінця весни.

- Спробуємо… - тихо мовила та.

До них під’їхало таксі. Юля сіла в нього з почуттям глибокого суму. Дмитрик намагався не плакати, однак неслухняні сльози струмочками стікали по щоках. Бабуся обійняла внука за плечі й вони вдвох махали дівчині на прощання, поки машина не повернула за ріг.

На автостанції Юлю вже чекав Габріель. Він було хотів щось їй сказати, але, побачивши, в якому вона зараз стані, просто підійшов та обійняв. Новий рік, на жаль, не міг швидко загоїти рани, які приніс старий…