Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

- Іноді хочеться просто побути наодинці зі своїми думками, розумієш?

- Розумію, але хочу тебе попередити, що через декілька хвилин почнеться новий рік, і мені захотілося провести його з тобою.

Вхідні двері відчинилися і гомінка юрба вивалилася з будинку дивитися на феєрверки. Гуртом вони почали зворотний відлік:

Десять! Дев’ять!

Юля обернулася до Габріеля і дивилася в його очі.

Вісім! Сім!

Вона подумки залишала цей рік в минулому з усіма його бідами та напастями.

Шість! П’ять!

Дівчина подякувала Богу за те, що жива, і за тих, хто живий.

Чотири! Три!

Думати більше не хотілося. Вона просто закрила очі.

Два! Один! З новим роком!

Теплі губи Габріеля легенько торкнулися її губ і вони злилися у поцілунку. В ньому не було пристрасті. Натомість була безмежна ніжність, вдячність за те, що вони разом та розуміння, що колись ця казка дійде до кінця.

За кілька хвилин милування феєрверками, пара перепросила у друзів та пішла до своєї кімнати. Говорити не хотілося. Вони просто лежали в обіймах одне одного і вбирали цю мить до останнього, вкарбовуючи її у пам’ять, як найщасливіший момент за цей буремний 2022 рік.

 *  *  *

Наступного ранку Юля прокинулася рано. Усі в домі ще спали. Дівчина обережно, щоб не розбудити коханого, встала з ліжка і пішла до ванної, прийняти душ та привести себе до ладу. Опісля одяглася і спустилася у вітальню. Все ще позіхаючи, вона зробила собі каву та підсмажила кілька шматочків хліба у тостері. Сьорбаючи ароматний напій, вона помітила, що надворі трішки розпогодилося. Дощу не було, та й хмари потихеньку розповзалися. Тож Юля вирішила, що сидіти в будинку - нудно, а тому викликала таксі та поїхала у столицю на прогулянку. Вона знала, що сьогодні нічого не працює, а тому просто вирішила прогулятися старим містом. 

Поодинокі перехожі, здавалося, нікуди не поспішали. І як і дівчина, просто насолоджувалися спокійним погожим ранком. У парку, де Юлю висадило таксі, людей було ще менше. Лише насуплений чоловік, який вигулював свою собаку, що йому явно не дуже подобалося. І літня жінка в окулярах, що сиділа на лавці та читала книгу. Юля звернула увагу на обкладинку. “Люко Дашвар. Село не люди”. Українка. Дівчині захотілося підійти і познайомитися. Захотілося почути рідну мову за тисячі кілометрів від батьківщини. Раптом жінка, яка здалася Юлі дуже знайомою, обернулася в її бік, і дивлячись ніби крізь неї, крикнула:

- Дмитрику! Де це ти палку вже знайшов? Вона ж брудна! Ну ні на хвилину тебе не можна відпускати! Повертайся сюди, щоб я могла тебе бачити!

Позаду почулися чиїсь швидкі кроки. Біля неї пробіг хлопчик, але раптом зупинився і обернувся. 

- Юлю! - крикнув він. Але дівчина вже бігла до свого маленького друга, якого не бачила майже рік. Це був Дмитрик! Її Дмитрик! Якого так невчасно забрала від неї його бабуся і відвезла на край світу.

Вона присіла біля нього й обійняла. Гарячі струмочки котилися щоками, а Юля все притискала хлопчика до себе. Катерина В’ячеславівна підвелася з лавки і пішла до них.

- А, це ти Юлечко! З новим роком, - мовила вона ніжно, по-материнськи, коли обійми нарешті розімкнулися. - Хто б міг подумати, що ось так тут зустрінемося!

- І вас з Новим роком! Я тут з друзями приїхала святкувати, а взагалі живу в Авейру.

- А ми були в Авейру! Правда, бабусю? - мовив Дмитрик радісно. - Там такі човни красиві - яскраві, розмальовані.

- Я на одному такому працюю, - посміхаючись, сказала дівчина. - Якщо приїдеш до мене в гості, й тебе покатаю.

- Супер! Бабусю, поїдемо? Юлю провідаємо!

- То чого ж кудись їхати, якщо вона тут перед тобою стоїть? - засміялася Катерина В’ячеславівна. - До речі, запрошуємо до себе на чай. Кав’ярні всі сьогодні зачинені, а ми тут недалеко живемо біля парку. 

- Ти ж підеш з нами? Правда? - благальним поглядом, не відпускаючи руку своєї подруги, попрохав Дмитрик.

- Куди ж я від тебе дінуся? - підморгнула та хлопчику. - Залюбки проведу з вами час! Показуй дорогу!

*  *  *

В невеличкій однокімнатній квартирі, де жили Дмитрик зі своєю бабусею, було тепло і приємно. Видно, що жінка намагалася створити тут затишок для онука і в неї це вдалося.

- Речі, в основному, наносили волонтери, - мовила Катерина В’ячеславівна, помітивши, як Юля оглядається навколо. - А ти не соромся, роззувайся і проходь на кухню. Нагодую тебе!

- Та що ви! Я не голодна! - дівчині стало ніяково.

- Думаю, що за салатами новорічними ти все одно тут скучила, чи не так? - жінка посміхнулася.

- По правді кажучи, шалено! - зізналася Юля, відчуваючи, що дійсно не проти б і поїсти.

- А в мене ще й голубці в каструлі! Зараз розігрію все і поїмо. А то ми ще з Дмитриком і не снідали. Потягнув мене з самого ранку надвір.

- Я ніби відчував, що сьогодні станеться якесь диво! - вигукнув радісно хлопчик, знову обіймаючи свою подругу.