Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

- У вас красива столиця, - мовила Юля, коли вони крокували в напрямку до піцерії. - Я б тут звісно не жила, але погуляти б приїжджала.

- Можемо організовувати й сюди поїздки, - запевнив Габріель, радіючи, що його дівчина гарно проводить час.

Біля дверей на них вже чекав невеликого зросту чорнявий хлопець з густою бородою та широкою посмішкою. 

*  *  *

Після смачної піци з хрусткою скоринкою Пауло повів пару до своєї машини і вони поїхали за місто. Виявилося, що плани на рахунок ночівлі змінилися, адже друзі Габріеля винайняли гостьовий будинок на околиці столиці. 

Окрім Пауло та його подруги Мари, зустрічати Новий рік зібралося ще три пари. Всі мали по кімнаті з двоспальним ліжком та окремим душем. За вікном почався дощ. Небо закрило сірими хмарами і в будинку стало одразу якось похмуро і нерадісно. Юля швидко роззнайомилася з приятелями свого хлопця та пішла до їхньої з Габріелем кімнати, щоб зробити декілька дзвінків. Відсутність окремих ліжок бентежила дівчину, адже вона не була готова до того, щоб перенести їхні стосунки на новий рівень. Тож Юля сподівалася на розуміння свого хлопця. 

Та поки що їй було не до цього. Зараз же дівчина набирала номер тітки Варки.

- Ой, привіт, Юлечко! - защебетала та у слухавку після трьох коротких гудків. - А ми з твоїм татом про тебе якраз згадували! Зараз поставлю тебе на гучний!

- З прийдешнім вас, мої рідні! - мовила дівчина радісно. - Здоров’я, щастя, мирного неба над головою та перемоги у новому році!

- Дай Боже, дай Боже… - відповіла тітка. - Як ти там? Хоч не сама сидиш у святковий день?

- Та ні, святкуватиму з друзями, - сказала Юля, не вдаючись у подробиці. Менше всього їй хотілося зараз розповідати про нові стосунки. Та й Сергій…

- От і молодчинка, - почувся голос батька. - Ти у мене молода, красива, у тебе все життя попереду. Тож нема чого бути на самоті, потрібно знайомитися, спілкуватися, а там може й залишитися надумаєш.

- Ні, ні, тату, я в кінці весни до вас, як і обіцяла, - запевнила дівчина. - Квиток у мене з відкритою датою вже є, так що чекайте!

- Та не поспішай ти так, доню, - мовила сумно тітка. - У нас тут перебої з електрикою постійні, обстрілюють ледь не щоночі. Побудь там поки що… А там як Бог дасть, на весну ЗСУ планують масштабний контрнаступ робити… Може і війна закінчиться…

- Тільки про це і мрію, - зізналася Юля. - Щось чути про маму? Сергія?

- Про маму нічого, - зітхнув батько.

- Та й дядько Степан мовчить, - додала тітка. - Я йому кілька повідомлень відправляла, бо щось він сам пропав десь… Будуть новини, обов’язково тобі розповім.

- Татусю, а як твоє здоров’я? Ліки допомагають? Може ще грошей потрібно? То я відішлю!

- Все добре, доню, - запевнив той, - для мене найкращі ліки, це усвідомлення того, що ти у безпеці.

Поспілкувавшись ще трохи про останні новини з фронту та волонтерські справи, Юля попрощалася з рідними і поклала слухавку. Якось одразу настрій святкувати тут, за тисячі кілометрів від дому, з малознайомими людьми, зник. Захотілося взяти просто зараз наплічник, викликати таксі до аеропорту, а звідти в Польщу і в Україну, до своїх. Де розмовляють твоєю мовою, де тебе розуміють з півслова, де взимку - сніг, а влітку - спека, де все до болю знайоме.

Ніби щось відчувши, до кімнати тихенько постукав та зайшов Габріель. 

- Ось прийшов подивитися, як ти тут без мене влаштувалася, і чи не втекла через вікно, побачивши двоспальне ліжко, - пожартував хлопець.

- Ти знаєш, я через розмову з рідними й зовсім забула злякатися, - посміхнулася дівчина у відповідь. - Та я б хотіла тебе попрохати…

- Не проблема, я можу й у вітальні на дивані переночувати, - запевнив.

- Навіщо ж на дивані? Можеш і тут, просто я ще не готова…

- Я б і не наполягав, повір мені, - заспокоїв кохану Габріель. - Все розумію, даю тобі стільки часу, скільки потрібно…

- Дякую, - Юля з вдячністю обійняла хлопця. - То що там у вас за святкова програма?

*  *  *

А святкова програма виявилася невигадливою. Музика, танці, креветки з шампанським та очікування феєрверків опівночі. Друзі Габріеля виявилися балакучими. Однак теми, які вони обговорювали, зовсім не цікавили Юлю. Вона швидко втомилася від цього гамору та вийшла надвір. Дощ вже припинився, і повітря було свіжим та прохолодним. Вона вже почала шкодувати, що не залишилася в Авейру, у своїй кімнаті. А потім згадала про надокучливих сусідів, особливо Кріштіану, і подумала, що все ж зробила правильний вибір. 

Насправді їй просто хотілося побути наодинці зі своїм хлопцем і трішки не розуміла, чому їхні бажання з Габріелем не збігалися. Він же здавався їй щасливим у цій галасливій компанії та насолоджувався товариством своїх друзів. Юлі раптом захотілося, щоб цей день швидше закінчився. Цей рік швидше закінчився. Рік, що приніс у її домівку війну. Рік, що поділив життя на до і після. Рік, в який вона скоріше всього втратила маму, і ледь не втратила батька. 

Хтось легенько торкнувся її плеча.

- А я тебе скрізь шукаю, - прошепотів Габріель їй на вухо. - Думав, що тобі рідні знову телефонували, тому й не турбував, а ти тут, на самоті…