Джоан Ліндсей - Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей

Гассі показав на неї з упряжки, вона добре знала її загальну структуру й основні точки на Пікніковій галявині відповідно до планів, мап і фотографій у мельбурнській пресі. Після більш-менш рівного відрізка нескінченної, здавалося, дороги вона дісталася до просілих дерев’яних воріт, через які Бен Гассі свого часу провіз свій фургон на п’ять коней. Там був і струмок зі спокійними озерцями, в яких відбивалися останні промені вечірнього світла. Ліворуч і трохи віддалік було місце, яке всі полюбляли фотографувати, — саме те, де того дня розклали пікнік відпочивальники з Лейк-В’ю. Праворуч вертикальні стіни Скелі вже поринули в темряву, а з кущів біля підніжжя долинало вогке, гниле дихання лісу. Руки в рукавичках силкувалися відкрити засув на воротах. Артур колись казав: «Люба, у тебе навдивовижу розумна голова, а от із руками не пощастило». Не зачинивши за собою ворота, вона рушила стежкою до струмка.

Проходивши все життя по лінолеуму, асфальту й килимах із Ексмінстера, огрядна плоскостопа жінка ступала по пружній землі. П’ятдесят сім років тому вона народилася серед лабіринтів обсмаленої димом цегли в передмісті, тож про природу знала не більше за опудало, що стирчало на палі над полем колосистої кукурудзи. Вона жила так близько від маленького лісочка біля Бендіґо-роуд, а проте жодного разу не відчувала під ногами короткої колючої трави. Ніколи не ходила між облупленими стовбурами волокнистих дерев. Ніколи не спинялася, щоб насолодитися життєдайними поривами Весни, що несли аромат акацій та евкаліптів просто до великої зали Коледжу. Не смакувала запах вітру з півночі, влітку щедро присмаченого попелом гірських пожеж. Коли земля пішла догори з наближенням до Скелі, вона знала, що потрібно повернути праворуч просто у високий орляк, що сягав пояса, — і почала сходження. Земля під великими, ніжними ногами у лайкових чоботах на застібках здавалася жорсткою. Вона на кілька хвилин присіла на колоду перепочити й зняла рукавиці. Під цупким мереживом на горлі по шиї стікав піт. Тепер вона знову встала й дивилася на злегка забарвлене рожевим небо за грядою зубчастих верхівок. Вперше їй спало на думку, як воно — здиратися вгору по Скелі спекотного дня, як це колись зробили зниклі дівчата, та ще й у пишних літніх сукнях і тонких черевиках. Обливаючись потом і продираючись крізь орляк і кизил, вона думала про них без жалю. Мертві. Обидві мерт­ві. А тепер під вежею лежить Сара. Щойно перед нею здійнявся моноліт, вона відразу ж впізнала його з фотографій. Серце стугоніло під покровом важкого пальта, і вона ледве повзла останніми кількома ярдами каменів, що вислизали з-під ніг на кожному кроці. Праворуч над прірвою, в яку вона не наважувалася дивитися, нависав вузький виступ. Зліва, на підвищенні, була насипана купа камінців... на одному з них великий чорний павук, розчепіривши лапи, дрімав на сонці. Вона завжди боялася павуків і роззирнулася у пошуках чогось, чим його можна було б прибити, — і побачила Сару Вейборн. Вона стояла в нічній сорочці й не зводила з неї вцілілого ока, що визирало з маски зогнилої плоті.

Орел, який летів над золотавими верхівками, почув її крик, коли вона побігла до прірви й стрибнула. Павук поповз у сховок, а незграбне тіло покотилося з каменя на камінь у долині під Скелею. Поки голова у коричневому капелюсі не натрапила на гострий уламок скелі.

Покоївка.

17

Уривок із Мельбурнської газети від 14 лютого 1913 року.

Хоча з Днем Святого Валентина насамперед асоціюються подарунки та справи сердечні, минуло рівно тринадцять років із тієї фатальної суботи, коли група з близько двадцяти студенток і двох гувернанток вирушила з Коледжу «Епл’ярд» на Бендіґо-роуд до Навислої скелі на пікнік. Одна з гувернанток та три дівчинки того дня зникли. Лише одну вдалося відшукати. Нависла скеля — дивовижне вулканічне підвищення на рівнинах під горою Македон, яке становить особливий інтерес геологів завдяки унікальним кам’яним утворенням, зокрема монолітам, а також печерам і дірам, які вважаються нескінченними й карту яких було складено тільки минулого року (1912). У той час вважалося, що зниклі люди намагалися здертися по небезпечних кам’яних схилах біля верхівки, де вони, ймовірно, і гинули. Однак, оскільки тіла так і не знайшли, залишається невідомим, чи це був нещасний випадок, самогубство чи навіть убивство.

Ретельні пошуки поліції та небайдужих місцевих мешканців на відносно невеликій території не дали жодних результатів аж до ранку суботи, двадцять першого лютого, коли Високоповажний Майкл Фітцг’юберт, молодий англієць, який приїхав на гору Македон відпочити (а нині проживає на ділянці у Північному Квінсленді), знайшов одну з трьох зниклих дівчат — Ірму Леопольд. Вона лежала непритомна біля підніжжя двох великих кругляків. Бідолашна дівчина зрештою одужала, якщо не враховувати травми голови, через яку вона так і не змогла пригадати, що сталося, коли вони з супутницями почали підійматися на горішні рівні Скелі. Попри значні труднощі, пошуки тривали кілька років через загадкову смерть директорки Коледжу «Епл’ярд» за кілька місяців після трагедії. Сам Коледж було повністю знищено в лісовій пожежі наступного літа. У 1903 році два мисливці, що розклали табір на Навислій скелі, знайшли невеликий шматок складчастого ситцю — на думку поліції, це міг бути фрагмент нижньої спідниці, яка була на зниклій гувернантці в день пікніка.

У цій дивовижній історії ненадовго з’являється ще одна не до кінця зрозуміла героїня — Ідіт Гортон, чотирнадцятирічна