Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
21
«Важно отметить, что в нем [Толстом] потребность любви и добра была не чисто естественного происхождения, как он утверждал обо всех людях, а отчасти возбуждена рассуждением. В 1859 году, в письме к гр. А. А. Толстой, он свидетельствовал, что это убеждение — что жить надо для других — сложилось у него в результате двухлетней мучительной и вместе радостной душевной работы на Кавказе, т. е. в 1851-2 гг., и что она навсегда останется его убеждением. И тут же он дает своє обоснование этому догмату: жить надо для других — “чтобы быть счастливым вечно”. Эта утилитарная апология добра, вполне рассудочная, повторяется многократно и в его повестях, и в других его писаниях, начиная с 1852 года… И он искренно силится так жить: “По доброму делу в день — и довольно” (запись в дневнике 1857 года)». (М. Гершензон. Л. Н. Толстой в 1855-62 гг. «Мечта и мысль Тургенева», 1919, ст. 144).
22
Андрій Миколайович Маркевич, добрий знайомий Кулішів, син відомого історика України Миколи Маркевича.
23
Ол. Дорошкевич. Куліш і Милорадовичівна. Київ, «Слово», 1927, ст. 7-119.
24
Ол. Дорошкевич.
25
«Яка глибока, величезна різниця в порадах Куліша і Костомарова! — пише О. Кониський, порівнявши їхні листи до Шевченка. — Виходила вона з різниці душі, серця і з цілої натури в їх. У одного говорив тільки холодний розум, у другого говорило щире серце в гармонії з незамерзлим мозком. Один радить запечатати серце, причавити природні потреби його і вволити спершу потребу тієї нужди, що і так вже більш 10 літ висисала з поетового серця найліпший елемент: природжену всім людям потребу обопільного почуття і з ним тихого спокою, а Костомарів вважає за першу річ вволити нужду живого серця у живого ще чоловіка» (Хроніка, т. II, ст. 196). З цим можна згодитись, але не до кінця: окрім різниці натур, відогравало ролю й інше: для Костомарова Шевченко — людина, що потребує відпочинку на старості літ; для Куліша Шевченко — гасло боротьби, завойовник нових обріїв, що йому не личить гадати про спокій і спочинок. Костомаров підійшов до справи, як людина, ладна захищати права на родину й родинну влаштованість особистого побуту. Куліш оцінював становище з погляду не родинного, а громадського права. І з цього погляду Куліш сказав рішуче: ні! Письменник — для Куліша, як і для Гоголя, це, перш за все, письменник-громадянин, людина громадського обов’язку.
26
Тобто Пантелеймона.
27
Тарасові твори пішли з Кулішевої руки так само, як і Марка Вовчка. 22 грудня року 1857 Куліш писав до Тараса: «Коли у тебе є гарні вірші, то пришли мені їх на прогляд, щоб пішло воно з моєї руки, як “Наймичка” [“Наймичку” надрукував Куліш в “Записках о Южной Руси”), которої — сам бачиш — я не зопсував. Щиро кохаю твою музу і не пожалую часу переписать, що вона тобі внушала — нехай не виходить між люди розхристана й простоволоса, циганкою — нехай явиться мирові гарною дівчиною, отецькою дочкою, щоб знати було по дочці й батька».
Не Куліш звертався за порадами до «великего характерника», а навпаки, Шевченко до Куліша.
28
Дорошкевич у своїй книзі про Марка Вовчка нотує:
«До Куліша вже в кінці Немирівської доби ми бачимо якесь обережне, я б сказав, офіційне ставлення» (ст. 7–9), а на ст. 95 повторює думку про «деяке розхолодження, для нас незрозуміле».
29
Ол. Дорошкевич дає іншу дату: «не пізніше 21 січня». Та лист Віри Аксакової до М. Гр. Карташевської з 17 січня 1859 дозволяє нам пересунути дату, запропоновану від Дорошкевича, до 16-го січня. В листі Аксакової читаємо: «Суббота, 17 янв. 1859. Рассеянность Чижова, кажется, продолжается и теперь; мы его видели только раз на короткое время и он вдруг говорит, что у меня был вчера два раза Анд. Ник. Маркевич, но не застал меня дома. — Конечно, я не поверила, сказала ему что не Петерб. ли зто рассеяность, оказалась, что это другой Маркевич, именно муж сочинительницы».
30
Про кепські обставини й безгрошів’я Маркевичів згадує також і М. К. Чалий. Їхавши з Немирова до Петербурґу Маркевичі вже в Києві опинилися без грошей.
— Іду якось, — розповідає М. К. Чалий в своїх споминах, — здається, року 1858 повз один заїзний двір на Подолі (у Києві), дивлюся, під вікном сидять Марія Олександрівна й Опанас Васильович.
Зайшов я до їх: бачу, бідують люди.
Взяв я в них щось чимало «Оповідань», метнувся в гімназію, попродав, зібрав 50 рублів і одніс Опанасові.
За день сиджу собі в своїй квартирі під вікном, дивлюся — під’їхав мій Опанас на візникові в циліндрі, під пахвами повнісінько у його — для себе цигари, для жінки якісь ласощі, для сина іграшки — і всі 50 рублів витратив на дурниці, навіть візникові нічим було заплатити.
31
В листі з 23 квітня 1859 р. Віра Аксакова запитувала М. Г. Карташевську: «Кажуть вийшла “Інститутка” Маркововчка?»
32
«Без синтезу».
33
Наводимо цю нотатку Марка Вовчка в ориґіналі. «Знакомство моє с П. А. Кулишем длилось недолго. Оно пришлось в пору тяжелых нравственных потрясений и испытаний. В ту пору он был изрядно помят жизнью, порядочно озлоблен, крайнє нервен и носил задатки будущего психоза, но энергии, любви к своєму делу было еще много. И был это, не взирая на многие болевшие раны, человек чистый, страстный работник и из лучших сынов своего края» (М. Вовчок. Твори, т. IV, ст. 96).
34
Ол. Дорошкевич у своїй книзі про Марка Вовчка наводить дуже цікавий документ, виписку на обгортці, здається, Кулішевого листа до Мик. Дан. Білозерського про Вовчка: «Письмо из Петерб. 18 сент. 858. Повестями
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров», після закриття браузера.
