Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

«Романи Куліша» — белетризована біографія Пантелеймона Куліша, що ілюструє, як у його епоху розвивалися любовні стосунки. Значна частина описаних тут любовних історій відбувається не у реальному житті, а у фантазіях людей, які активно листуються. Це абстрактні, вигадані, деформовані, ідеалістичні романи. Це історії захоплень і зречень, поривів і стриманості, палкої пристрасті і німотного мовчання. Героїнею одного із таких романів постає і Марко Вовчок. І саме їй В. Домонтович присвятив окрему, так і не завершену, однак від того не менш цікаву біографію «Мовчуще божество».

В. Домонтович

Романи Куліша

Мовчуще божество

УДК 821.161.2’06-31-6

Д 66

ISBN 978-617-7286-56-0

© Оксана Щур, передмова, 2020

© Марина Фудашкіна, обкладинка, 2020

ТОВ «Видавничий Дім “КОМОРА”», 2020

Зміст

Оксана Щур. Письменник, закроєний на вченого … 5

Романи Куліша … 15

    Вступні уваги … 17

    Розділ І. Літо року 1856 … 33

    Розділ II. Леся Милорадовичівна … 77

    Розділ III. Марко Вовчок … 128

    Розділ IV. Параска Глібова … 175

    Розділ V. Ганна Рентель … 211

Мовчуще божество … 231

Оксана Щур

Письменник, закроєний на вченого

У травні 1453 року, напередодні падіння Константинополя, безіменний переписувач у перерві між роботою вирушив прогулятися міськими мурами. Турки готувалися до фінального штурму; виглядало, що цього разу їм вдасться. Розпачливу нотатку про побачене переписувач залишив на полях книги… і продовжив копіювати чужий текст. Невідомо, коли обірвалося його життя. Однак його робота вціліла. Анонімна ж нотатка увійшла до історії як втілення того, наскільки праця може бути прихистком від довколишнього жаху, а щоденникове письмо — способом вихлюпнути межові емоції.

Так само драматично з сучасної перспективи виглядають обставини роботи Віктора Петрова і кола його однодумців. Всередині країни постійно відбувається коригування стратегії культури і кожен успіх зрештою починає здаватися лише відтермінуванням неминучого. Учасники мистецьких та наукових кіл гинуть фізично, психологічно ламаються, підпадають під чистки; на еміграції їх чекає боротьба за виживання іншого кшталту. Глобальна ситуація у світі не набагато краща: тривають війни, економічні кризи, а політична карта повсякчас перекроюється. Здається, складно не збожеволіти в таких умовах вже від самого усвідомлення безвиході ситуації і рипіння тонкого льоду під ногами.

Утім, як і кожна епоха, тамтешнє сьогодення для його сучасників виглядало не більш драматичним, ніж нам — наші «цікаві часи», до яких вони не дожили. Наділений і здоровим глуздом, і критичним мисленням, Петров не міг не усвідомлювати реалій, у яких жив, і наслідків кожного зі своїх вчинків. Чи не тому його діяльність (як і діяльність неокласиків і згодом «мурівців» — його найближчого оточення) виглядає як намагання «своє робить» попри те, що довкола тривають війни, голод, економічні кризи, репресії, а самі діячі перебувають під тотальним наглядом? Як археолог та історик Петров розуміє крихкість людського життя, ба навіть цивілізації, але також добре знає, що іноді випадкова нотатка на полях може подолати смерть і стати символом цілої культури.

Вчений Петров і письменник В. Домонтович

Стосовно Віктора Платоновича Петрова можна з певністю ствердити: він цілком вдало навчився протистояти мінливим обставинам — і отже, за кожної влади став би тим, ким зрештою і став.

Його було закроєно на вченого.

Народився Віктор Петров 10 (23) жовтня 1894 року у родині священика. Рано втратив матір. Батько малого Віктора вступає до Київської духовної академії, згодом відмовляється прийняти чернецтво через потребу ростити сина. Працює в Одесі, далі — в Холмі. Віктор змінює адреси разом із батьком. Перед Першою світовою війною Платон Петров стає викладачем Київської семінарії, а Віктор вступає до Київського університету на слов’яно-російське відділення історико-філологічного факультету. Тут студіює класичні та європейські мови, а також глибоко цікавиться російською літературою, як класичною, так і сучасним йому модернізмом. У 1918 році після блискучого захисту дипломної роботи Віктора Петрова залишають при університеті як стипендіата. Згодом він мав би обійняти посаду професора російської літератури.

Тимчасом триває війна, постійно змінюється влада, а наслідком української революції стають зміни не лише політичних, але й естетичних векторів інтелігенції. Для академічної філології це означає, що «малоросійське» та «південноросійське» красне письменство із локальної теми перетворюються на історію національної літератури. Сковорода, Шевченко, Пантелеймон Куліш і Леся Українка стають цікавішими, ніж пушкінська плеяда. Віктор Петров, окрім Вищого інституту народної освіти — так тепер називається реформований Імператорський університет святого Володимира, — має ще кілька місць роботи. Він влаштовується до Етнографічної комісії ВУАН, яку згодом очолить, викладає, редагує наукові часописи… У цей же час утворюється коло «неокласиків», ядром якого, крім Віктора Петрова, є Микола Зеров, Освальд Бургардт, Павло Филипович, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара. Петров тут — прозаїк серед поетів. Наприкінці 1920-х він пише романи «Дівчина з ведмедиком. Неправдоподібні істини» та «Доктор Серафікус» (останній вийде друком аж у 1947 році), а на основі власних історико-літературних напрацювань створює белетризовані біографії.

У 1930-ті роки мистецькі вправи стають дедалі ризикованішим заняттям. Петрова ненадовго арештовують у 1938 році за підозрою у контрреволюційній діяльності. Після звільнення він зосереджується на наукових справах, і його наступний художній текст з’явиться вже аж під час Другої світової війни. У 1941 році Віктор Петров евакуюється з Києва до Уфи разом з ним очолюваним Інститутом українського фольклору (і у вересні того ж року організовує експедицію до українських поселень у Башкирії!). Невдовзі він повертається на окуповану територію України. За однією з версій, його закинули у ворожий тил як радянського розвідника[1]. Починає співпрацювати з німецькою владою. З-поміж іншого, видає у Харкові часопис «Український засів», де друкує власний роман «Без ґрунту».

Згодом Віктор Петров відступає разом із німецькими військами і опиняється в Берліні, а потім у Мюнхені. Тут стає активним учасником емігрантського середовища. Багато пише, виступає із доповідями, долучається до заснування Мистецького Українського Руху та формулювання естетичних засад модерної літератури. Його цікавлять питання історіософії, можливості існування великої культури без державності, дискусії про обличчя національної літератури в екзилі.

1949 року Віктор Петров повертається до Радянського Союзу. Еміграційні кола вражені його раптовим зникненням і оплакують трагічну загибель видатного інтелектуала. Одні підозрюють, що Петрова, як і Горліса-Горського, вбили націоналісти; інші звинувачують у його смерті радянські спецслужби. Тимчасом Петров живе у Москві, а за кілька років переїжджає до Києва. Цього разу — назавжди. Працює в Інституті археології Академії наук. Вже у похилому віці нарешті бере шлюб із Софією Зеровою, вдовою професора Миколи Зерова, стосунки із якою тривали кілька десятиліть. Це плідний період Петрова-науковця, але письменництвом він уже не розважався. Лише іноді давав почитати знайомим старі видання своїх романів.

Помер Віктор Петров 8 червня 1969 року. Тими днями працював над вичиткою верстки своєї узагальнюючої монографії «Етногенез слов’ян». Похований на Лук’янівському військовому цвинтарі.

Петров змінював теми досліджень та галузі науки, балансував між практикою та теоретизуванням. Діапазон спроможностей вченого вражає: студії з історії, археології, фольклористики, літературознавства,