Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

спроби філософських рефлексій, а на додачу ще й художня проза та белетризовані біографії. А ще ж організаційна робота: формування археологічних експедицій та мережі зі збору етнографічних і фольклорних даних, упорядкування збірників, видання періодики. І дозвілля, яке до наукового навантаження не належить, однак так само вимагає часових затрат: інтелектуальні дискусії у колі друзів, любовні стосунки, і сюди ж — читання, відвідини галерей та концертних залів. Як Петрову вдавалося бути успішним в усьому? Виглядає, що він реагував на усі фахові виклики й жваво цікавився життям; завдяки знанню кількох мов намагався слідкувати за розвитком культури та філософської думки у світі. Його статті й монографії цікаво читати дотепер: вони не втратили наукової цінності, та й стиль викладу не потьмянів, як це трапляється з плином часу. Віктор Петров називав такий підхід «інтелектуальним вагабондизмом»: коли замість вибудовувати кар’єру довкола однієї теми, дослідник мандрує різноманіттям спектру.

Саме Петрову та його колегам належить заслуга переведення української гуманітаристики в академічну площину. Фольклор, археологія, спадок видатних діячів виглядали новим матеріалом, для опрацювання та аналізу якого в них вже був інструментарій. Тут справді крилося безліч сюжетів — не лише наукових.

А поза тим, будь-яке дослідження дає не лише простір для оригінальних висновків, а ще й накладає певні обмеження. Чітка структура викладу матеріалу та жанрова вимога об’єктивності призводять до відсікання численних подробиць. Залишене за кадром часто потребує іншої стилістики оповіді. Як актуалізувати цю додаткову інформацію, окрім каварняного пліткування? Віктор Петров обрав белетризовані біографії.

На межі красного письменства та документалістики виникають його «кентаври»[2], твори, що належать до синтетичних жанрів. Автором значиться В. Домонтович: той же псевдонім, що і на титулі романів. А отже, сам Віктор Петров не кваліфікує ці тексти як частину наукового доробку. Вони — розваги, літературні вправи. Однак це не синонім легковажності: белетризовані біографії засновані на фактах. Жанр дозволяє не залапковувати усі цитати, і Петров вправляється у конструюванні тексту з фрагментів рукописів, щоденників, листів, а також власних праць. Він створює художні образи Куліша, Костомарова, Марка Вовчка — і поряд з тим працює над творами про Франсуа Війона, Ван Гога, Рільке, які не є безпосередніми об’єктами його наукових зацікавлень.

У чому ж секрет цих направду захопливих текстів? Читач наперед знає, чим закінчиться життя кожного із знаменитих героїв — тобто відсутня інтрига й тремке передчуття розв’язки. Сюжет — загальновідомий. Еволюція персонажів та психологізм теж не є найсильнішими компонентами творів. Ці біографії схожі радше на конспекти захопливих лекцій, де видатні діячі стають відправною точкою для авторської реконструкції історичного матеріалу. Складається враження, що Петрова цікавить сам процес дослідження архівних документів, їхнього складання у єдину картину і доведення або спростування певної гіпотези про те, як усе відбувалося і чим було спричинене. Робота з джерелами, можливо, в чомусь подібна до діяльності археолога: за збереженими рештками відтворюється ціла цивілізація.

«Для нього […] літературний твір скидається на шахову композицію. Придивіться до їхніх героїв. Адже вони практично не змінюються протягом розвитку сюжету, несуть у собі задану письменником функцію, і він рухає ними як холоднокровний гросмейстер, якого не цікавить імовірне психологічно характеристичне заглиблення в образ “фігур”, у злети й бунтування їхніх душ. […] Його цікавлять насамперед вигадливо вибудувані, навіть сконструйовані “життєві взаємини” героїв», — зауважує В’ячеслав Брюховецький у нарисі «Знедійснення дійсности, або via Dolorosa навспак»[3]. Творчий метод Петрова згадує Юрій Шевельов: вчений фіксував ідеї на паперових картках, а далі кожну із них переписував, довго думаючи над добором слів і синтаксисом кожної фрази: «Та це не було надхнення, захват чи шаленство — він лишався спокійний, міг кожної хвилини відірватися від праці, кинути дотеп. Поговорити про що-небудь — і знову повернутися до обдумування, аж поки потрібна формула не знаходилася. Потім він скомбіновував такі написані картки в цілість. Де треба, між ними вставлялися нові картки-містки. Так він прагнув точности — не популярности».

«Кричуще божество»

У 1930 році Микола Хвильовий публікує памфлет «Кричуще божество», у якому критикує щойновиданий альманах «Авангард». Тут поряд із текстами Олекси Влизька та Гео Шкурупія надруковано «Мовчуще божество» Віктора Петрова, де йдеться про Марка Вовчка. Хвильовий називає його «програмовою статтею» і наголошує, що, на відміну від російського вченого Юрія Тинянова, який пише біографічні твори про декабристів, Віктор Петров захоплений описом подробиць приватного життя класиків. Такі «міщанські дурнички» можуть привабити лише читачок, які будуть «охати і ахати» над любовними історіями Марії Вілінської. У чому «програмність» белетристичного тексту, де відсутня пряма мова автора із закликами до будь-чого? Вочевидь, критик розцінює твір Петрова як інновативний — і його не влаштовує тематична, ідейна складова; «Мовчуще божество» виглядає масовою літературою, створеною інтелектуалом для широкої аудиторії, і це не пасує до «реконструктивної доби».

Не знаємо, чи читав Хвильовий працю Віктора Петрова «Пантелимон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість» (1929). Ґрунтовна робота на здобуття наукового ступеня, матеріали якої значною мірою покладені і в основу «Романів Куліша», спричинила справжній фурор в тогочасній українській філологічній науці. Петров продемонстрував себе гідним учнем старших професорів Лободи і Перетца. Він аналізує біографію, творчість та погляди Куліша як складний комплекс із певними взаємозв’язками. Дослідника приваблює культурно-історична епоха його героя, тогочасна система цінностей, проблема самореалізації митця. Він іронізує над одержимістю Куліша власним месіанством, критикує народництво, у той же час схвалюючи концепції європеїзму та культурництва. Його цікавить цензура і самоцензура, а також види непрямого висловлювання, шифрування власних думок у художній прозі і навіть у виборі спрямування роботи — і породжені таким способом творчого існування неврози. З огляду на контекст наукової праці Петрова, ці мікротеми є достатнім поясненням вибору об’єкта дослідження. Пантелеймон Куліш як знакова постать приваблює багатьох. Крім Віктора Петрова, про Куліша пишуть Филипович, Дорошкевич, Нейман, Єфремов. Шевченкові романтичні заклики до бунту уже не надихають; на зміну їм приходить концепція негероїчної буденної праці. На кінець 1920-х років стає очевидним, що неокласики — і, ширше, інтелектуальне середовище, — так само, як і оточення Куліша у середині XIX століття, «в становищі переможених, які мусять пристосовуватися до співіснування з переможцями, виробляти особливі стратегії діяльності і творчості, робити не те, що хочуть, а лише те, що видається можливим усупереч мейнстріму, всупереч заборонам»’.

Агеєва В. Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича. К.: Факт, 2006. — С. 374.

«Романи Куліша» частково повторюють працю «Пантелимон Куліш у п’ятдесяті роки». Так, перша частина белетризованої біографії — це розлога цитата 7, 10 й 11 розділів дисертації[4]. Звісно ж, обидва тексти створені