Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

на одному й тому ж архівному матеріалі. Однак якщо у науковій розвідці Віктор Петров аналізує світоглядні засади діяльності Куліша, то белетризована біографія видатного діяча ілюструє, як у ту епоху розвивалися любовні стосунки. Значна частина описаних тут любовних історій відбувається не у реальному житті, а у фантазіях людей, які активно листуються. Романи Куліша — це романи у листах, деякі з яких за сприятливих обставин супроводжуються фізичною близькістю (чим не інваріант сучасної віртуалізації спілкування?). Віктор Петров іронічно називає такий тип стосунків «платонізмом зовнішніх обставин». Цей феномен доби поряд із «педагогічною еротикою» Куліша, котрий постійно наставляє своїх адресаток щодо того, як їм жити / писати / думати, та його ж неврозом і є темою, яку розгортає перед нами автор. Приватні подробиці особистого життя класиків стають лише ілюстративним матеріалом, але аж ніяк не сенсацією.

У 1990 році, за шістдесят років після критичної репліки Хвильового, академік Леонід Новиченко напише у статті «Родом з двадцятих»: «Роман — крок назад від власної монографії про Куліша, де перед нами жива складність суперечливих пошуків письменника, але водночас і його визначні здобутки і де в кожному разі, немає штучної натягуваної на нього умоглядної концепції»[5]. Із ним погоджується В’ячеслав Брюховецький: з огляду на мінливі суспільно-політичні обставини, Петров, пишучи пізніший твір, змушений надавати більшої ваги соціально-ідеологічним детермінантам життя героїв[6].

Але чи ставив перед собою такі завдання сам автор? Скомбінувати історичні факти відповідно до певної концепції — імовірно. Дисертація передбачала серйозне, різнобічне дослідження. А роман давав змогу іронізувати, ба навіть хуліганити. Однак не перед натовпом міщанок, як закидав Микола Хвильовий. Адресат В. Домонтовича — завжди належний до його кола. Це освічений читач, якому непотрібно подавати стислий виклад курсу університетських лекцій; він готовий до гри з фактами та текстами, тож ніколи не обуриться ні пригодами Марка Вовчка, ні свавіллям самого автора. Попри те, що для Віктора Петрова завжди важливо не просто розказувати захопливу історію, а й ховати «секретики», виходячи в такий спосіб за межі житійного жанру про «неймовірних людей». Белетризована біографія, таким чином, стає мовою, яка відкриває для автора нові можливості. Він ними користується, однак його провокації — не підбурливі, не революційні. «…він і не хотів скандалу, він хотів свою думку висловити, але так, щоб вона наче б була невисловлена. Динаміт? Так, він любив з ним гратися. Але він волів тримати цей динаміт затисненим у кулаці. Його тішило, і йому вистачало, що він знав про наявність вибухового матеріялу»[7], — твердить Шевельов про інший випадок, коли у статті про проблему Готфріда Келлера Петров змушений був замінити слово «держава» на «політика». Йому залежало не переконати чи просвітити інших, а подати голос тим, хто розуміє його мову.

Чому він зупинився?

18 квітня 1949 року Віктор Петров раптово зник. У мюнхенській квартирі залишилися його папери, серед яких — незавершений рукопис белетризованої біографії Марка Вовчка «Мовчуще божество».

Він прожив ще двадцять років. Увесь цей час писав лише статті і наукові праці. Жодного рядка мемуарів, ані сторінки художньої прози. В. Домонтович до Радянського Союзу, отже, не повернувся.

Особистих подробиць про заключний період життя Віктора Петрова небагато. Знаємо, на що хворів і над чим працював; але чим захоплювався?.. Імовірно, він вже не мав для кого писати. В. Домонтович втратив адресата, який вловлював би його іронію і впізнавав би незалапковані цитати творів мистецтва і світової класики. А оскільки художня творчість для Петрова була радше інтелектуальною вправою, то з додатковою ідентичністю письменника можна було й попрощатися. Є версія, що він в такий спосіб відмовився від соціалістичного реалізму як панівного стилю: мовляв, не міг би в Радянському Союзі писати інакше. Однак, імовірніше, йому просто стало нецікавим таке хобі. Мав ще багато інших талантів. Різнобічність зацікавлень він зберіг до останнього: науковий спадок Віктора Петрова у фондах Інституту археології містить кілька рукописів підготовлених до друку праць, матеріали до словника пруської мови тощо[8].

Історія, однак, на цьому не закінчилася. Наприкінці 1980-х, через майже двадцять років після смерті Віктора Петрова і майже сорок — після того, як розчинився В. Домонтович, у Нью-Йорку виходить друком тритомник прози В. Домонтовича, упорядкований Юрієм Шевельовим. Так «шостий у гроні» повертається в українську літературу. Цього разу надовше, ніж за життя.

Творчість Віктора Петрова, включно з белетризованими біографіями, без перебільшень змінює стереотип про вітчизняне красне письменство. Отже, таки можлива була тут, «у джунглях вишневих садків», інтелектуальна література?..

Звідтоді В. Домонтовича перечитують так, наче це не класика другої третини XX століття, а цілком собі сучасні тексти. Можливо, так справді сталося через недавнє перевідкриття. Ці тексти не встигли замилитися, породити наступників, природнім чином затертися в ході літературного процесу.

А може, тому, що В. Домонтович знову знайшов адресата, для якого й писав. Інтелектуальні вправи на полях наукових праць стали тією випадковою нотаткою, що вписала його в історію.

Романи Куліша

Вступні уваги[9]

— Необхідно, — казав Куліш, — повертатись іноді до первісної дикости.

Романтик, прихильник Руссо й проповідник руссоїстичної доктрини, Куліш проголошував необхідність повороту до «початків», до «джерел», до «первісности». Цю проповідь руссоїзму він сполучав з проповіддю хуторянства. Куліш казав про потребу для поета тікати до природи, і ці втечі з міста в самоту природнього життя були для нього втечами в хутірське життя. Хутірське життя Куліш робить джерелом «всех поэтических движений сердца», воно, — запевняє Куліш, — вираз найістотніших потреб поетової душі.

Основа його наукових та літературних студій, як каже сам Куліш, «была чистая любовь к человеку, к его простой сельской жизни» (Записки о Южной Руси, т. 1, 234). Головна теза Кулішевої ідеології це є твердження, що «простий люд варт, щоб ми його образу подобилися». Кулішеве народництво чи, краще сказати, народницьке його хуторянство було сантиментальною, згідно з смаками того часу, та моралістичною проповіддю правдивого серця: «ніяка наука такого правдивого серця не дасть, як у нашого доброго селянина або хуторянина».

Ця Кулішева філософія хуторянського життя, його своєрідна хуторянська рецепція руссоїзму має подвійний сенс і на подвійній основі ґрунтується: з одного боку, її обумовлено загальним характером та відмінами українського громадського життя й руху 50 років, а з другого — клясовою приналежністю та особистими умовами Кулішевого життя.

Проповідь хуторянства як панації від усіх лих міського життя (русифіковане централістичне місто протиставлено селу, що зберігає традиції національного життя) надзвичайно характерна для Куліша та для українських, після-Кирило-Методіївських народницьких суспільних настроїв дрібнопомісної та буржуазної інтеліґенції.

Навряд,