Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

— Тоді в чому справа, друже мій? — щиро не розумів Зіновій. — Господарі думають, що ти чимось невдоволений, твою відмову сприймають за прояв гніву!

Ярема зітхнув і зиркнув на подаровану Галиною прикрасу. Останніми днями він робив це щодня, але жодних почуттів від споглядання портрету нареченої не зринало — лише роздратування, образа невідомо на кого та глибоке переконання, що він не хоче мати стосунків, які панували між подружжям Чарнецьких.

— Хіба я не маю права на власні моральні переконання?

Зіновій знизав плечима та більше тему не піднімав. Ярема підозрював, що дипломат вважає його контуженим, чим і пояснює собі дивакуватість характерника. Добре, що принаймні ті кляті приступи минули... Яровий дуже сподівався, що більше вони ніколи не повернуться.

Принагідно гості були запрошені на весілля якогось генерала.

— Би знущаєтесь, — пробуркотів Ярема та незворушно просидів увесь святковий вечір на почесному місці, намагаючись не думати про квітень наступного року.

Серед відвіданого запам'яталися замок Бран і замок Корвінів, а також села із укріпленими церквами, що скидалися на справжні фортеці: Килнік, Диржіу, Прежмер, Віскрі. Місцеві не вбачали у цьому звичаї нічого дивного:

— Села стін не мають, а магометани першочергово церкву плюндрують, — пояснювали гостям. — Коли воюєш у святому місці, то сам дух Божий допомагає, руку зі зброєю твердить та наснаги додає!

Ярема на те ввічливо кивав.

Діти гралися на вулицях винятково у захисників, бути ворогами-османами нікому не хотілося.

— Не збагну, чому нас запросили окремо, — зізнався Ярема дипломатові під час чергового переїзду. — Питання вступу країни до Двоморського Союзу вирішується всіма державами-учасницями... То чому б не зібрати та прийняти одразу спільну делегацію? Так було б простіше.

— Так не чинять, аби не давати підстав для звинувачень у підкупі делегації.

— А питво й дівчата хіба не підкуп?

— То основа міжнародної дипломатії, — відповів досвідчений Зіновій. — І не кажи, що в північних землях роблять інакше!

Їхня місія завершувалася у Бухаресті на черговому бенкеті на честь гостей. Розкішний палац Великого Князя (знову відсутнього через термінову мандрівку), найкращий оркестр країни, черги шляхетних панів і панянок, які називали свої імена й титули так натхненно, наче думали, що Ярема з ними ще колись побачиться. Пан Плохій, український посол, остаточно розхворівся та прибути не зміг, про що сповістив у листі з купою перепрошувань.

Серед щільного натовпу вершків суспільства Ярема вгледів знайоме обличчя.

— Ви так і не завітали до мене, — сказала Сильвія замість привітання.

— Тут усі дуже дивуються, що я уникаю гостинних жіночих обіймів, — відповів Ярема з посмішкою.

— Не раз чула про це. Вашій нареченій неабияк пощастило, — вона простягнула для вітання вузьку долоню у чорній оксамитовій рукавичці.

Пані Ракоці знову мала приголомшливий вигляд: цього разу на ній була вугільно-чорна сукня, що підкреслювала витончені обриси тіла, а онікси на лебединій шиї блищали краплинами чорної крові.

— Радий вас бачити, пані Ракоці.

— Навзаєм, пане Яровий. Як минула мандрівка?

— Пречудово.

— Чи ви задоволені побаченим? Скажіть відверто.

— Я не маю сумнівів у тому, що ви справді готуєтеся до війни, а не створюєте оману, аби згодом перейти на ворожий бік, — відверто відповів Ярема.

— Рада це чути. Що скажете про боєготовність, ми можемо претендувати на вступ до Союзу?

— Рівень ваших збройних сил...

Поруч намалювався Зіновій, уже добряче напідпитку (треба дозволити собі розслабитися в останній вечір, пояснив він шляхтичу напередодні; чим це розслаблення відрізнялося від попередніх вечорів, Ярема не розумів, але заглиблюватися у питання не став), та навіть у такому стані той лишався сумлінним дипломатом.

— Чарівна п-панно, ми не можемо давати ж-жод-них коментарів, — дипломат погрозив пальцем Яремі. — Ми лише передаємо скромну д-думку... Господи, ви найгарніша жінка цього вечора! Маю ч-честь запросити вас до танцю.

— Дякую, пане Чарнецький, проте змушена відмовитися, — сказала Сильвія. — Я чудово розумію, що після Північної війни ніхто не хоче приймати нову державу, над якою завис ятаган Османської Імперії.

— Радий, що ви усвідомлюєте цю непросту с-ситуацію.

— Двоморський Союз — наша надія, в яку мало хто вірить, — продовжувала Ракоці. — Великий Князь особисто вирішує питання найманців Центральної та Західної Європи.

— Дуже мудро, — вклонився Чарнецький. — М-мудро і розважливо!

— Коли нас розіб'ють, ми продовжимо війну у підпіллі, — Ярема відзначив, як спокійно вона сказала «коли». — Але з силами Союзу ми не програємо. Натомість станемо вашим південним щитом! Союз, а особливо Королівство Польське та Український Гетьманат, не отримають турецьку гадюку під черевом.

Чарнецький замість відповіді приклався до келиха. Сильвія повернулася до Яреми.

— Згідно останніх відомостей, початок атаки заплановано після виборів гетьмана, коли булава переходитиме до наступних рук, — мовила розвідниця. — А після завоювання наших земель османи рушать на Крим і Таврію.

Зіновій ледь не захлинувся вином.

— Гучна погроза. А докази? — спитав Ярема.

— Будуть, якщо ви готові рушити у невелику мандрівку. Надзвичайні посли перезирнулися. Чарнецький посміхнувся широкою посмішкою нетверезої людини.

— Що скажеш, п-пане Яровий? Ми готові?

— Я маю наказ дістати якомога більше свідчень. Відповідно, не маю права закривати очі на можливий напад на союзника та наші землі.

Дипломат потер лоба, похитався з п'яток на носаки, а потім хвацько клацнув підборами.

— А бодай мене! Заради чарівної п-пані Ракоці! Що за мандрівка? Я готовий!

Добу по тому вони стояли у порту Константи на палубі невеликого вітрильника. Такі судна використовуються контрабандистами: швидкі, верткі, не пристосовані для бою. Сильвія, вбрана у сірий дорожній костюм, розглядала мапу та обговорювала з капітаном і штурманом їхній курс. Чоловіки уважно слухали — вся команда ставилася до пані Ракоці з великою повагою. Ярема наказав собі не витріщатися, і саме в ту мить Сильвія зловила його погляд. Шляхтич швидко відвернувся до Зіновія. Той повсякчас пересмикував плечима: морське повітря на початку жовтня було пронизливо-холодним.

— Чому я на це пристав, нагадай-но? — спитав Чарнецький похмуро.

— Ти випив, пускав слину на пані Ракоці та горів завзяттям, — відповів Ярема.

— Дуже підступно... А ти цілий місяць присипляв мою увагу, переконував у своїй сумирності, а потім заманив у пастку... Замість дороги додому ми пливемо у якусь сраку!

Характерник тільки форкнув у відповідь.

— Панове, — підійшла Сильвія. — Прошу вашої уваги.

Вона вказала на мапу болотяної місцини, тут Дунай впадав