Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

їй, аби захистити себе, слід триматися від нього на віддалі. Він розповів їй подробиці жахливого, таємного задуму, відомого як «остаточне розв’язання єврейського питання». Жахіття відкривало шлях до особистого щастя, вихід із повсякденного життя з владною, ненаситною жінкою. Аби вона мала можливість вберегтися від згубного союзу з генерал-губернатором, він був готовий піти на «найбільшу жертву» — розлучення, і, таким чином, Бріґіт Франк уникнула б ганебної причетності до «остаточного розв’язання». Масове знищення відкривало шлях до Ліллі і до їхнього щастя.{428}

Бріґіт Франк відкинула ці аргументи так само, як Гітлер і Гіммлер не приймали ідеї, які Франк виклав у своїх чотирьох промовах. Королева Польщі насолоджувалася розкішним життям, замками, охороною, і не збиралася від такого відмовлятися. Вона вирішила ризикнути, можливо, заплатити високу ціну, але втриматися. «Я радше волію бути вдовою рейхсміністра, ніж розлученою жінкою!» — сказала вона своєму чоловікові. Ніклас поділився занотованими подробицями з її щоденника: «Ганс розповів мені про дуже страшні речі, — занотувала Бріґіт, — про які не можна говорити відкрито». Колись, можливо, вона ними поділиться: «Подробиці пізніше, але лише віч-на-віч»{429}.

Через кілька днів після цього Франк змінив свою поведінку. Він покликав Бріґіт до музичної кімнати у Вавельському замку, аби повідомити їй, що Карл Ляш застрелився. Реакція чоловіка її дуже здивувала. «Він каже, що розлучення більше не потрібне», — занотувала вона. Вечір продовжився в атмосфері «злагоди», зміна поведінки була «абсолютно незрозумілою».

Це був не кінець карколомних перипетій того літа. Через два тижні Франк знову попросив припинити стосунки, звинувативши Бріґіт у своїх нещастях. «Хтось сказав йому, що я не була хорошою націонал-соціалісткою, — занотувала вона, — і він пояснив це так, ніби йому порадили розлучитися».

Наступного дня все було знову добре. Франк купив дружині коштовну прикрасу, талісман, аби якось компенсувати ті страждання, яких вона зазнала через нього. Однак протягом місяця чоловік знову змінив свою поведінку, вкотре повторивши свою вимогу негайного розлучення.

— Між нами нічого фізичного не залишилося, — сказав він Бріґіт. Його потреби задовільняла Ліллі (і, певно, ще одна дама, на ім’я Гертруда).

Впродовж цього важкого періоду Бріґіт зберігала зразковий спокій, мабуть, тому, що мала над Франком повний контроль. За словами Нікласа, вона навіть написала Гітлеру, благаючи, щоб той втрутився і перешкодив розлученню. Жінка надіслала фюреру фотографію щасливої родини, надійного матріархату з трьома синами і двома доньками, справжньої і зразкової сім’ї нацистів.

Мабуть, фотографія таки вплинула на рішення фюрера. Гітлер втрутився і заборонив Франку розлучатися. Бріґіт Франк доволі міцно тримала чоловіка в своїх руках. «Мій батько любив фюрера більше, ніж свою сім’ю», — з насмішкою пояснив Ніклас.

99

Такими були особисті клопоти, якими переймався Франк під час поїздки до Лемберга влітку 1942 року. Він контролював територію Галичини, але не контролював свою дружину, емоції, і, безперечно, свої фізичні пориви.

Була річниця входження Лемберга до Генерал-губернаторства як германізованої столиці новоствореного дистрикту Галичина. Франк прибув вранці у п’ятницю, 31 липня, після триденного туру, який розпочався у Тернополі, потім продовжився південніше у Чорткові та в Заліщиках, а тоді — далі на схід у Косові та Яремче.

Прикінцевий відрізок шляху, короткий стрибок на північний схід, закінчувався у місті Лева. Франк пересувався броньованим автомобілем і потягом, незважаючи на постійні чутки про можливі напади. «Газета Львовска» на своїх сторінках писала про те, як при його появі «сяяли від щастя» обличчя нових підданців, як багато з них вигукували йому слова подяки; діти дарували квіти; жінки кидали букети троянд, підносили кошики з хлібом, сіллю і фруктами.{430}

Лемберг тепер був під надійним німецьким контролем. Головним завданням Франка{431} було відновити цивільну адміністрацію під твердою рукою губернатора Отто фон Вехтера, який кілька тижнів тому замінив Ляша. У Франка були свої плани щодо міста після вигнання звідти більшовиків. З огляду на засадничі політичні розбіжності з Гіммлером, Франк хотів брати участь в усіх ключових рішеннях. Що більше в нього буде влади і відповідальності, то більше його визнаватимуть як лідера. З цим наміром він запровадив принцип «єдності в управлінні», як він це пояснював лідерам партії у Кракові. Він став на вершечок владної піраміди і назвав себе «фанатиком». «Керівники СС і поліції підпорядковуються мені, поліція є складовою частиною уряду, на рівні дистрикту керівники СС і поліції підпорядковуються губернаторові»{432}. Франк був на вершині піраміди, Вехтер — на один камінь нижче.

Логіка була простою. В межах Генерал-губернаторства Франк мав знати про все, що відбувається, аби нести за це відповідальність. Йому доповідали про все, навіть про діяльність айнзацгруп таємної поліції і служби безпеки (СД). Йому надавали копії усіх найголовніших документів. Франк знав про все, ніс за все відповідальність і вважав, що матиме владу вічно і нікому не звітуватиметься.

Потяг Франка зупинився на головному вокзалі Лемберга, звідки Лаутерпахт і Лемкін покинули місто. Була дев’ята ранку, він приєднався до свого колеги Отто фон Вехтера, губернатора Галичини, високого блондина з військовою виправкою, бездоганного на вигляд нациста, якщо порівнювати з Франком. Було чути передзвін церковних дзвонів і військовий оркестр. Франк і фон Вехтер пересувалися разом з вокзалу до центру міста, вулицями, прикрашеними прапорами Рейху, попри перший дім Леона, попри студентське помешкання Лемкіна, близько місця, де жив Лаутерпахт. Вздовж Опернштрассе (вулиця Оперова) стояли школярі і махали прапорцями{433}, коли Франк в’їхав на головну площу перед оперним театром, яку тепер перейменували на Адольф-Гітлер-Плятц.

Лемберг, оперний театр, під час візиту Франка, серпень 1942 р.

Того вечора Франк урочисто відкрив{434} щойно відремонтований театр, «храм мистецтва» — «Театр Скарбека»[37]. Він гордо стояв перед поважними особами міста, представляючи їм Бетховена і Фріца Вейдліха, не дуже відомого диригента, який після війни розчиниться в австрійській невідомості. Франк хотів, аби диригував фон Караян або Фуртвенглер, який нагадував йому про дивовижний вечір у лютому 1937 року, коли він був у Берлінській філармонії у присутності сонцесяйного фюрера. Той берлінський концерт залишив по собі спогад про моменти невимовних емоцій, від яких він «тремтів в екстазі молодості, сили, надії і вдячності»{435}, — написав