Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

можливо, дітей. Я подумав про Сашу Кравеца, молодого хлопця, який півроку переховувався у кімнаті Елсі Тілні у Віттелі, про одного з пацюків, що втік від Франка.

Я спитав Нікласа про розповідь Малапарте про цей гіпотетичний візит до варшавського гетто. Чи міг Франк взяти рушницю і цілитися у єврея?

Він підтвердив, що його мати дійсно читала «Капут»:

— У мене є спогад про те, як вона сиділа на канапі, дуже розлючена через книгу Малапарте. Він написав у ній, що мій батько мав дуже довгі пальці; вони були справді довгі. А може, він писав про пальці моєї матері?

— Пальці вашого батька, — сказав я.

Малапарте писав, що в Бріґіт були грубі пальці. Ніклас кивнув, а тоді посміхнувся своєю зубастою посмішкою.

— Моя мати роздратовано ходила по кімнаті, була дуже засмучена. «Це неправда, — казала вона, — він особисто не вбив жодного єврея». Це її заспокоїло, це був аргумент на користь Франка; він нікого не вбивав «особисто».

— Особисто?

Тож цей візит до гетто і справді був?

— Ми всі відвідували гетто, — тихо сказав Ніклас, соромлячись.

Він пам’ятав одні такі відвідини, можливо, це було краківське гетто, те, яке збудував Вехтер:

— Мій брат Норман відвідував варшавське гетто, моя сестра Зігрід відвідувала краківське гетто. Я був у краківському гетто разом із мамою.

Потім Ніклас показав мені копію домашнього відео, зробленого для його батька, під назвою «Kraków». Між сімейними кадрами і тими, де Франко на роботі, було кілька хвилин відео у гетто. В одному короткому епізоді камера затримується на дівчинці у червоній суконці.

Вона дивиться прямо в камеру, усміхається, ця усмішка, сповнена надії на краще, досі перед моїми очима. Так само і червона сукня. Цей образ підхопив Стівен Спілберг у фільмі «Список Шиндлера». Те ж саме гетто, та ж суконка, вигадка, факт. Може, Спілберг теж бачив це відео, яке, за словами Нікласа, не належить до суспільного надбання, або це ще один збіг?

Дівчинка у червоній сукні

Я спитав Нікласа, чи міг його батько відвідувати варшавське гетто разом із Малапарте.

— Можливо, — сказав Ніклас. — Я не вірю, що він особисто вбив когось із євреїв, і моя мати категорично не вірила у це. Ось чому її так роздратувала книга Малапарте.

Однак всередині сім’ї виникли розбіжності щодо цього важливого питання. Старший брат Нікласа Норман, який вже помер, не погоджувався з маминим спогадом.

— Норман бував у гетто разом з Шампером, — додав Ніклас, маючи на увазі шофера його батька. — Він казав мені, що цілком реально, щоб наш батько взяв у солдата рушницю.

98

Коли прийшло літо 1942 року, Франк мав ворогів у верхніх ешелонах влади і мусив бути пильним. У червні і липні він виступив з чотирма великими промовами{425} щодо юридичних питань, верховенства права і його значущості. Критикуючи Гіммлера, який тоді грав провідну роль у розробці планів знищення євреїв і з яким він відкрито конфліктував щодо здійснення влади на окупованій польській території, він наголосив на потребі системи законів, яка визнавала б верховенство права, з відповідними судами і незалежними суддями. Виступаючи в провідних університетах Берліна, Відня, Гайдельберга і Мюнхена, реагуючи на тиск з боку впливових суддів, він висловив занепокоєння тим, що правосуддя Рейху було підірвано. Франк хотів, аби Рейх у своїх діях не виходив за межі законів:

— Юридична думка завжди враховує, що війна превалює над усім іншим, — сказав він аудиторії у Берліні 9 червня. — Втім, навіть під час війни має бути правова безпека, бо людям потрібне «відчуття справедливості».

Тут різко впадає у вічі відсутність іронії з огляду на дії, якими він керував у Польщі. Він мав своє бачення справедливості, яке спиралося на два різні підходи: «авторитарне управління» з одного боку, і «незалежність судів» — з іншого. Законодавство має бути авторитарним, але його мають застосовувати незалежні судді.{426}

Ці чотири промови не дуже сподобалися Гіммлеру, який поскаржився Гітлеру. Можливо, Франку слід було поміркованіше добирати слова.

Гостра негативна реакція на ці виступи не змусила довго чекати на себе. Спершу його допитало гестапо, а тоді, під час візиту до Шобергофа, він мав особисту телефонну розмову з Гітлером, який сказав йому, що позбавляє його усіх керівних ролей, за винятком однієї.

— Бріґіто, фюрер залишив мені Генерал-губернаторство, — повідомив він своїй дружині. За словами Нікласа, фрау Франк зітхнула з полегшенням через те, що йому залишили цю посаду.

Якщо Франк справді переймався напрямком політики Рейху, у чому Ніклас дуже сумнівався, це було мізерною дрібницею, якщо порівняти з іншою проблемою в його житті. Політика відійшла на другий план, поступившись місцем справам сердечним: зненацька з минулого виринула Ліллі Ґрау, в яку він був закоханий у дитинстві і хотів з нею одружитися. Вона нагадала про себе листом, у якому повідомила Франку, що її єдиний син пропав на російському фронті. Чи може він чимось допомогти? Прохання про допомогу викликало бурхливу реакцію, і Франк з ентузіазмом почав діяти. Він приїхав до Лілліного дому у Бад-Айблінгу, що в Баварії. Вони бачилися вперше за майже два десятиліття. «Ми відразу спалахнули нестримним вогнем почуттів, — записав він у своєму щоденнику. — Ми знову були разом, знову між нами була така пристрасть, що тепер не було шляху назад».

Через тиждень вони зустрілися у Мюнхені. Франку вдалося надовго відірватися від справ, аби день і ніч приділяти Ліллі свою увагу. «Це було величне єднання двох людських істот, які видозмінили і запалили одне одного, ніщо не могло їх стримати»{427}, — писав він. Коли я вперше прочитав цей уривок, то розсміявся мало не до сліз.

Щоб бути з Ліллі, Франк вирішив вивільнитися зі свого шлюбу з Бріґіт, в якому не було кохання. Через тиждень після нестримної пожежі у Мюнхені він вигадав жахливий та оригінальний план розлучитися з Бріґіт, посилаючись на рішення, прийняті на Ванзейській конференції. Коли Мальке Бухгольц готувалася до транспортування до Треблінки, коли Лаутерпахти марно намагалися втекти від облав у Лембергу, а Лемкінів загнали у гетто Вовковиська, Ганс Франк використав подібні факти, аби повідомити своїй дружині, що він причетний до злочинних дій — «дуже страшних речей» — і що