Клер Бержерон - Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон

— А якщо нас зупинить охоронець? — запитала вона.

— Наш план провалиться й життя йтиме далі.

— У вас вийде! — вигукнула сестра Тереза, яку охопила гарячковість від думки, що вона бере участь у змові. — Ходіть, я переодягну вас у черницю.

Вона допомогла їй одягти чорну сукню й корнет.

— У вас багато волосся, — зауважила вона, — вам буде в ньому незручно з ним на голові. Буде трішки давити.

Розен оглянула її й сказала.

— Має пройти. Ми готові. Відчуваєте в собі сили переграти ваших охоронців?

— Зілля від вашого шамана вже подіяло, бо я ще ніколи так добре не почувалася, звідколи нас затримали солдати біля грота в лісі.

— Добра новина!

— Я не можу піти без своєї скрипки.

Вона взяла футляр зі столу. Поки Розен сумнівалася, чи варто погоджуватися на це, почався проливний дощ, який сильно барабанив у вікно.

— Ось і Божий знак! — сказала сестра Тереза. Зводячи долоні до неба. — Я принесу накидку. Вам буде під нею легко сховати вашу чудову скрипку.

— Правда, цей потоп саме вчасно нагодився, — визнала Розен. — Тепер треба йти.

Олена підійшла до молодої черниці й ласкаво обійняла її.

— Дякую. — сказала їй, — і подякуйте від мене вашим товаришкам.

— Коли вийдете, то йдіть із похиленою головою, — порадила сестра Тереза. — Бо ми завжди набираємо благочестивого вигляду, коли йдемо до церкви.

Військові стояли біля обох виходів із монастиря. Розен вибрала перший, сподіваючись, що сержант Лєпін буде неподалік. Щойно вона вийшла, як їх зупинив вартовий.

— Куди ви йдете в таку собачу погоду? — запитав він французькою.

— Хочемо помолитися за бідну дівчину, яку завтра відправлять до в’язниці, — відповіла Розен.

— Мені здається, що Бог скрізь! Для чого ризикувати захворіти на запалення легенів через злочинницю?

У цей момент Олена здригнулася. Військовий підійшов ближче. Лєпін, який вийшов із продовольчого магазину, що навпроти монастиря, прокричав здалеку:

— Залиш, старий, ти маєш наглядати за монастирем. Я відведу цих дам до церкви.

І зробив знак двом жінкам іти за ним.

— Тобі краще сховатися під навіс, — знову сказав Етьєн своєму товаришеві по зброї, — бо інакше весь промокнеш. Скидається на те, що температура вночі знизиться. Яка собача погода!

Він спокійно довів жінок до церковного ґанку. Це місце ніколи не зачиняли на ключ, завжди готове прийняти парафіян у будь-який час дня і ночі. Аранк чекав на них усередині.

— Уперед! Поспішаймо, маємо забратися якнайшвидше звідси та якомога далі.

— Ходімо через ризницю, — запропонувала Розен.

Вона штовхнула двері. Посеред кімнати, у якій горіла свічка, стояв вікарій Жозеф Лявальєр. У трьох друзів від здивування перехопило подих. Олена підвела голову і зустрілася поглядом із ним. На занадто худому обличчі в обрамленні білого корнета її сповнені переляку очі були чисто непорочними. І священник пом’якшав.

— Удачі, — прошепотів він, роблячи рукою в повітрі знак хреста.

Олена підійшла до нього і взяла у свої долоні руку, яка їх щойно благословила.

— Передайте Александру, що я його кохаю.

— Саме на прохання вашого брата ми й допомагаємо Олені втекти, — мовив Аранк.

Жозеф опустив очі.

— Я нічого не бачив, — сказав він. — А тепер поспішіть! Мосьє кюре може ввійти будь-якої миті.

Олена раптом кинулася в обійми священника.

— Благаю, — прошепотіла вона, — знайдіть нашого сина й подбайте про нього.

Розен потягнула її до виходу.

Вони довгого бігли під страшною грозою, Олена почувалася розбитою. Дія зілля зменшувалася, і в неї бракувало сил триматися і вона впала. Стурбований, Аранк нахилився й легко взяв її на руки. Ноша не була для нього важкою. За пів милі від Амоса на них чекали двійко запряжених коней. Аранк скочив у сідло. Розен допомогла йому підняти втікачку, і він посадив її перед себе, обхопивши руками. Спершись на груди свого рятівника, юна українка дозволила собі сподіватися на краще. Після всіх страждань, які вона витримала, добрі великодушні люди рятують її на прохання Александра. На противагу тому, що передрікала Імельда, її коханий і в камері думає про неї.

Олена прокинулася вдосвіта, дощ перестав, і сонячні промені проникали через полотно тіпі[19]. Дезорієнтована, вона перелякано роздивлялася довкруж себе.

— Не хвилюйтеся, — сказала Розен, — ми не в нашій резервації, де солдати здогадаються вас шукати. Аранк поставив вігвам далі на північ, у важкодоступному місці. Ходіть їсти, вам знадобиться багато сил протягом наступних днів.

Олена сіла на килимку.

— Дякую вам. У нас вийшло, як бачу.

— Ми не зостанемося тут, бо це занадто близько до табору й військового підрозділу. Мене точно запідозрять, що я вам допомагала, то мені теж краще бути якомога далі від Амоса. Завтра ми з Аранком відвеземо вас до альґонкенської[20] резервації Нотр-Дам-дю-Нор. Кічі Макензі, їхній шаман — наш друг. Я впевнена, що він погодиться вас сховати, доки не буде визнано вашу невинуватість або доки ви не вирішите втекти до Сполучених Штатів.

— Я не можу лишити Александра самого перед судом. Він знає, що в мене забрали нашого сина?

Розен витягла листок із кишені своєї туніки й простягнула Олені.

— Ось записка, яку передав Александр Етьєну Лєпіну.

Олена взяла аркуш тремтячою рукою.