Марчін Цішевський - Врятувати президента, Марчін Цішевський

гармата? – цього разу Захар дуже добре почув Кравченка. Йому це ніколи не подобалося, але тепер він був радий це чути.

- Повідомляю, що двигун відмовив, – відповів він.

- Сам полагодиш?

- Ми спробуємо.

- Повідомте, коли вирушите. Кінець зв'язку.

Захар знову глянув на передпілля. Лейтенант навіть не заїкнувся про будь-яку допомогу. Почуття самотності повернулося ще з більшою силою.

- Осколковим, – наказав Захар. – Стріляє гармата, піхотна ціль, приціл триста, заряд два, миттєвий запал, десять снарядів, швидко.

Заричала люлька, клацнув замок. Захар подивився вниз. Значення механізму налаштування гармати відповідали налаштуванням, виведеним на екран комп'ютера. Здавалося, ствол був у правильному положенні. Стрілець або швидко вчився (Захар сумнівався в цьому), або в нього було холерна воєнна вдача (це вже скоріше).

- Вогонь! – вигукнув сержант.

Бахнуло, дим лоскотав ніздрі. Захар приклеїв очі до перископа, але там нічого не було видно. На півдорозі снаряд влучив в стовбур дерева і з протяжним гуркотом полетів вбік і вгору.

Чортова бляшанка. Групи атакуючих десантників були не далі чотирьохсот метрів від знерухомленої "Гвоздики". На спині в одного з них Захар чітко бачив трубу гранатомета. Ой, другий теж несе. І третій. А четвертий, той, що на фланзі? Звісно, ​​чому б ні?

Блядь.

Стартер знову застукав, і двигун знову відмовився працювати. Захар відчув, що акумулятор у них слабшає. Що не дивно, за останні кілька божевільних годин ніхто не встиг провести навіть найелементарнішу перевірку комплектуючих подарованого поляками обладнання.

– Валерій, пробуй і далі, – наказав він. – А ви, – він глянув на обох єфрейторів, – стріляйте, скільки зможете. Якщо не нарахую шість пострілів за хвилину, вирву ноги з ваших дуп. Опускай ствол і вперед.

Він проштовхнувся повз навідника, намагаючись уникнути його страшного погляду, добіг до всипаної кулями корми, схопив автомат, запхав обойми в кишені, відчинив задні дверцята й вискочив. Звук канонади мало не оглушив його. Щойно він захлопнув броньовий лист, як гаубиця здригнулася від ще одного пострілу, що його порадувало, бо це означало, що єфрейтори в віці татусів взялися до роботи. Обережно визирнув і якнайшвидше сховався, бо снайпер не сидів без діла. Захар відчув, як куля зачепила його волосся. Він дочекався наступного пострілу "Гвоздики" і вибіг з-за корми. Краєм ока він побачив, що, як не дивно, цього разу снаряд розірвався прямо на лінії атаки. Дим на мить затьмарив десантників і, мабуть, ускладнив роботу снайпера, адже Захар зумів неушкодженим добігти до обраної позиції, розташованої за густим деревом за кілька метрів від гармати. Стовбур добре прикривав. Матвійчук перезарядив зброю, перевірив прицільні пристосування, висунувся і випалив кілька коротких черг. Він не помітив наслідків, тому що йому довелося сховатися якомога швидше, коли снайпер повернувся до роботи. Загриміла гаубиця. Валерій запустив стартер. Акумулятор явно сідав. Двигун залишився глухим.

Захар знову висунувся, цього разу з іншого боку. Вистрілив і влучив – один з десантників упав і залишився, прилипши обличчям до землі. "Гвоздика" пальнула, але знову не влучила у ворота.

Кулі стукали в стовбур, який захищав його. Дерево ніби страждало. Захар стояв, притиснувшись спиною до грубої кори (яка порода рятує мені життя, з ідіотською наполегливістю гучало в голові, я навіть не знаю, що це за дерево), з автоматом, націливши ствол на лютневе воєнне небо, а перед його очима промайнуло усміхнене обличчя Уляни та дві милі лички дівчат, коли він був на сто відсотків упевнений, що не витримає ще однієї спроби, що загине від російської кулі на цій мерзлій землі, яка зовсім не нагадувала Собківку, побачив солдатів, що бігли з глибини парку. Спочатку Захар був наляканий і вважав, що це російські ВДВ оточили його. Потім уважніше придивився до мундирів. Свої, навіть не спеціальні сили допомоги, організовані Кравченком чи командиром батареї, що складалися з надісланих бійців, а регулярна українська піхота, скромна чисельністю, але добре озброєна. Його накрила хвиля полегшення. Матвійчук відчув якусь божевільну радість, піднесення людини, яка була впевнена, що помре, і все ж знову йому це вдалося.

Йому не довелося довго чекати, поки допомога подіяла. У бік нападаючих з оглушливим гуркотом летіли черги куль. Захар наважився виглянути. Вогонь уповільнив наступ, змусив ворогів шукати укриття, змусив десантників хоча б на час задуматися про оборону, а не про атаку. Захар виглянув з-за стовбура. Ще одного орка він зумів відправити в пекло.

Коли він знову сховався, щоб змінити обойму, то серед підрозділу української піхоти помітив цивільного. Високий, широкоплечий, у шоломі та тактичному жилеті, він мав при собі гвинтівку з оптичним прицілом і чітко знав, як нею користуватися. Рухався він зі спритністю та легкістю, чудово використовував природне укриття та займав позиції з великою майстерністю. Займав позицію, робив один-два постріли й швидко змінював позицію, наближаючись до Захара та його нападників. Гвардійці, що бігли поруч, явно менш досвідчені в бою, намагалися наслідувати його рухи. Невеличкий загін не вражав ні чисельністю, ні вогневою потужністю, але мав ту перевагу, що Захар був уже не один. Він почав сподіватися, що, можливо, переживе кляту війну і знову побачить свою родину.

Знову гукнула гаубиця. Цього разу влучно: вибух охопив усе ліве крило атаки. Гвардійці та здоровань досягли позиції, яку займала гармата, якою керував Матвійчук.

Захар полегшено витер спітніле чоло й глянув на цивільного. По-справжньому широкоплечий і високий, може, не два метри, але не набагато менше. Чоловік зиркав спідлоба, обличчя його було похмуре й брудне, воно виражало втому й злість. Він тримав гвинтівку так, щ видавало багаторічний досвід. Захара відчув дрож. Він би не хотів мати цю людину ворогом.

Хто він був, у біса?

Перш ніж Матвійчук встиг щось дізнатися, з гуком двигуна надлетів інший "Алігатор" і відкрив вогонь.

***

- Привіт Кароль. – Вільгат знову стояв на першому поверсі й говорив тихим голосом у свій особистий мобільний телефон. Користуватися офіційним каналом зв'язку він не захотів. – Мушу зайняти хвилину твого часу.

- У мене на голові виліт, – різко сказав підполковник Кароль Більский, керівник групи технічного нагляду 2-го крила тактичної авіації.

- Власне, про нього й річ. У минулому протоколі в пункті 5б ви писали, що у кількох винищувачів були проблеми з безпечною роботою деяких елементів підвіски.

- Вже усунули.

- Я так не думаю.

- Конраде, що ти пиздиш? – люто просопів Більський.

- Ви повинні відкласти старт.

- Мені здається, ти з кимось головами помінявся.

- Чверть години. Це дуже важливо.

- Дядьку, у нас війна.

- Якщо наші полетять, ти побачиш справжню.