Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

У матінки в кімнаті світиться. Я поставив машину в гараж і заходжу до кухні. А там Ластер із Беном.

— А де Ділсі? — питаю. — На стіл накриває?

— Нагорі вона, біля міс Келайн, — каже Ластер. — Там у них шкандаль. Як тільки міс Квентіна повернулася додому, так і почалося. То меммі їх там розбороняє. Містере Джейсоне, а сьогодні вже дають виставу?

— Так, — кажу.

— Я так і подумав, що то їхній оркестр грає, — каже. — От би мені туди сходити! — ще каже. — Четвертака б мені, то й сходив би.

Увійшла Ділсі.

— Прийшли нарешті? — каже стара. — Де це вас цілий вечір носило? Ви ж знаєте, скільки на мені роботи, то невже не могли вчасно прийти?

— Можливо, я на виставу ходив, — кажу. — А вечеря готова?

— Як мені хочеться піти! — каже Ластер. — І пішов би, якби четвертака мав.

— Нічого тобі пхатися на всякі вистави, — йому Ділсі. — А ви йдіть у вітальню та й посидьте, — це вона мені. — Нагору краще не піднімайтеся, а то знову їх розтривожите.

— А що ж там таке? — питаю.

— Та Квентіна прийшла недавнечко і нарікає, що ви цілий вечір за нею ганялись, і тоді міс Келайн як налетить на неї… Чом ви не дасте їй спокою? Невже не можна жити в одній оселі з рідною небогою так, щоб не сваритися?

— І коли б мені й сваритися з нею, якщо я від самого ранку її у вічі не бачив? — кажу. — І чим це я скривдив її сьогодні? Тим, що примусив піти до школи? Ох, як негарно з мого боку! — я кажу.

— Ну, то й займалися б своїм бузиносом чи безносом, а її б не чіпали, — Ділсі напучує. — Я б сама подбала про неї, от тільки ви з міс Келайн не дозволяєте мені. Ото йдіть посидьте чемненько, а я й вечерю хутко на стіл.

— От би мені четвертак, — ниє Ластер, — то пішов би я на виставу!

— А якби тобі крила, то на небо полетів би, — Ділсі йому. — Досить! Більше щоб ні слова про ту виставу.

— Ой, до речі, — кажу я. — Тут дали мені два квитки.

Й дістаю ті дві контрамарки з кишені.

— І ви підете? — питає Ластер.

— Тільки не я, — кажу. — Хай би й ще десятку доплатили, і то не пішов би.

— Дайте мені одненького! — просить Ластер.

— А ти купи в мене, — я йому. — Згода?

— Так немає в мене ж грошей, — каже Ластер.

— Тоді нічого не вийде, — кажу і роблю рух, ніби щоб піти геть.

— Та дайте мені одненького, містере Джейсоне! — благає він. — Вам обидва вони ж не потрібні.

— Та вгамуйся ти! — Ділсі йому. — Сам знаєш: він задурно нічого не дасть.

— А скільки ви за нього хочете? — питає Ластер.

— П’ять центів, — кажу йому.

— Так багато в мене немає, — каже.

— А скільки в тебе є? — питаю.

— Та ніскільки немає, — каже він.

— Ну що ж, — кажу. Й рух роблю до дверей.

— Містере Джейсоне! — знову своєї завів.

— Та чи замовкнеш ти? — гаркнула на нього Ділсі. — Він-бо навмисне дражнить тебе. Йому ті квитки самому потрібні. Ідіть собі, Джейсоне, та й не мучте його.

— І зовсім вони мені не потрібні, — кажу я. Тоді вертаюсь, підходжу до плити. — Я, власне, того й прийшов, щоб їх спалити. Але, якщо хочеш, віддам тобі за п’ятака, — говорю й дивлюсь на нього, а сам відкриваю конфорку.

— Та я ж не маю грошей, — каже він.

— Ну то що ж, — кажу. Й кинув одну контрамарку в вогонь.

— Ой, Джейсоне, — мені Ділсі. — І не сором вам?

— Містере Джейсоне! — благає Ластер. — Будь ласка, сер! Я цілий місяць щодня напомповуватиму вам шини.

— Ні, тільки гроші, — кажу. — Даю, але тільки за п’ятака.

— Мовчи, Ластере! — Ділсі йому та сіп його геть від плити. — То чого ж ви? — каже. — Спалюйте й другого. Кінчайте з цим.

— Всього за п’ятака, — я кажу.

— Та кінчайте вже, — мені Ділсі. — Нема в нього п’ятака. Вкиньте вже й останнього. Та й справі кінець.

— Ну що ж, — кажу. — Вкинув і другу контрамарку в вогонь, а Ділсі зразу ж і закрила конфорку.

— А ще дорослий чоловік, мужчина, — дорікнула вона. — Геть із моєї кухні! А ти цить! — Ластерові каже. — А то ще й Бенджі заведеться. Ось я зараз позичу четвертака у Фроні, то завтра ввечері й сходиш. Цить, ну перестань.

Я пішов до вітальні. А згори не долине сюди ані звуку. Розгорнув газету. За хвильку прийшли і Бен з Ластером. Бен зразу ж до темної плями на стіні, де раніше висіло дзеркало, й водить по тому місцю руками, слину пускає та постогнує. Ластер почав колупатися кочергою в коминку.

— Навіщо ти це? — питаю. — Зараз нам тут не треба розпалювати вогнище.

— Та я щоб його забавити, — він каже. — І на Великдень завжди ж холодно.

— Але сьогодні ще не Великдень, — йому я. — Постав кочергу на місце.

Поставив він кочергу, взяв подушечку з матінчиного крісла й дав Бенові; той скорчився перед коминком на підлозі й затих.

Читаю газету. Нагорі в них усе так само ані звуку. Ось зайшла Ділсі й послала Бена з Ластером на кухню, а ще сказала, що вечерю подано.

— Гаразд, — кажу. Вона вийшла. А я сиджу, газету читаю. За хвилину чую: Ділсі стала на порозі й зазирає до вітальні.

— А чого ж ви не йдете їсти? — питає.

— Чекаю на вечерю, — кажу їй.

— Та вона ж на столі, — Ділсі каже. — І я вже й казала.

— Справді? — кажу я. — Даруйте, але я не чув, щоб хто згори сходив до їдальні.

— І не зійдуть вони, — Ділсі каже. — То ви йдіть, самі повечеряйте, а тоді вже я щось однесу їм нагору.

— Вони там похворіли? — питаю. — І що сказав лікар? Сподіваюся, не віспа?

— Та йдіть, Джейсоне, — умовляє мене. — Не затримуйте всіх.

— То що ж, — кажу, знову розгортаючи газету. — Почекаю вечері.

А сам відчуваю, як Ділсі видивляється на мене з порога. А я й далі читаю.

— Ну й навіщо ви так робите? — каже вона. — Самі ж знаєте, скільки й без того клопоту на мою голову.

— За дня матінка спускалася наниз обідати, — кажу я. — Звісно, якщо наразі вона почувається ще гірше, то тут уже нічого не вдієш. Але поки я годую молодших за мене, вони повинні спускатися вниз і споживати їжу за спільним столом. Покличеш мене, коли вже буде подано вечерю, — кажу я, знову втупившись у газету.

Чую, як Ділсі дереться нагору,