Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

«Шум і лють» Вільяма Фолкнера справедливо вважають одним із найвпливовіших романів XX століття, який став знаковим не лише для американського модернізму, а й для всієї американської літератури загалом. Сам же письменник цінував його чи не найбільше зі всього свого доробку. Один з найяскравіших художніх текстів напряму «південної школи», «Шум і лють» творить міф старого доброго американського Півдня, яким він став після поразки у Громадянській війні, та оповідає про давній і колись заможний південний рід, за чиїм розпадом і тлінням пропонують спостерігати читачеві. Через свідомість представників цього роду Вільям Фолкнер зі всією притаманною йому майстерністю показує нам світ-якого-більше-немає. Тут хитромудро переплітаються міфи та історія минулого, діти, які розплачуються за гріхи батьків, і батьки, які нічого і нікого не можуть відпустити. І лише такому великому художнику й мислителю, як Вільям Фолкнер, до снаги приборкати такі могутні теми.

Вільям Фолкнер

Шум і лють

Цей текст захищений Законом України «Про авторське право і суміжні права».

Виключне право на видання цього тексту належить Видавництву Жупанського.

Будь-яке цитування тексту, його відтворення чи публікація можливі лише з дозволу видавництва.

This translation published by arrangement with Random House, a division of Penguin Random House LLC

Цей переклад публікується за згоди і домовленості з Рендом Хаус, підрозділом Пенгвін Рендом Хаус LLC

Перекладено за виданням First Vintage International Edition, Random House, October 1990

Copyright © 1984 by Jill Faulkner Summers

Всі права перебувають під захистом Міжнародної та Американської конвенції з авторського права.

© Видавництво Жупанського;

О. Мокровольський, переклад;

Є. Стасіневич, «Тиша і любов», передмова до українського видання;

О. Баратинська, художнє оформлення, 2020.

Тиша і любов

Є такий жанр — «великий американський роман». Саме жанр, а не формат чи там літкритична наліпка, можна навіть вичленити його параметри. Як правило, він фізично грубий, не на одну сотню сторінок (а краще — більше п’ятисот); часто — це історія родини, регіону, зламного для нації моменту. Він, так повелося, експериментує на давно відомій території — тією чи іншою мірою: ламає класичний сюжет, правила драматургії, усталені канони. Звісно, він наповнений серйозними сенсами (походження зла, людська природа, історіософські візії минулого-теперішнього-майбутнього) і проблемними вузлами, які до того або не витягалися на поверхню (з такою зухвалістю і наочністю), або не розглядалися конкретно під таким кутом.

Унаслідок цього великий американський роман часто рихлий, по-хорошому надмірний, хоча кількість там має переходити в якість: ВАР не так розпадається на шматки і окремі смислові пласти, як синтезує і сплавляє те, що, здавалося, до таких операцій не вдатне; тобто його рихлість принципова. Приклад — книжки Стайрона, Пінчона, Девіда Фостера Воллеса, Франзена, Тартт. Але першим був Мелвілл, першою була історія про великого білого кита, глибоководного монстра, що в теорії не мав би існувати (от вам і символізм: ВАР — як той кит, він живий, проте дуже схожий на Чудовисько Франкенштейна).

«Мобі Діка» сильно недооцінили: пригодницька складова там узагалі третьорядна. Мелвілл написав релігійний роман про пошуки Бога, пошуки слідів його присутності та спробу запеленгувати ірраціональне. Тим важливіше, що вже перший ВАР був теоцентричним (отже, стосувався найважливішого) — і це одна з його головних конститутивних ознак до сьогодні: думання про Бога, бажання осягнути іншу логіку, бо ця перестала вдовольняти. Ви скажете, що будь-який серйозний роман (і вже точно — будь-яка національна література) має так чи інакше про це задумуватися, але тоді згадайте французів. Словом, на спині білого кита у жанр, який тільки поставав, заїхала тема, яка й буде визначати його обличчя протягом XX століття: Бог, що поруч, та де саме, дідько його знає. Вже у 20-х роках вона загриміла з усіх єрихонських сурм, а дув у них Вільям Фолкнер.

Говорити про Фолкнера — це завжди небезпека переповідати давно відомі факти, які часто є достоту вільними і поверховими інтерпретаціями куди складніших речей. Батько «південної школи», один із тих, «хто програв війну, але виграв культуру», модерніст-титан, украй складний для сприйняття автор, який прорив углиб метод потоку свідомості; з особистого — низького зросту, належної освіти так і не отримав, ненавидів Гемінґвея, алкоголік, нобеліант. Заперечувати щось із цього списку справа марна, а от докрутити і додумати — це потрібно. Звісно, саме Фолкнер написав один із найвпливовіших (якщо взагалі не най-най) романів американської літератури XX століття — «Шум і лють», з нагоди українського видання якого (і капітального перекладу у виконанні Олександра Мокровольського) ми і говоримо. Та поруч із цим текстом треба ставити ще принаймні три романи американця: «В свою останню годину» (As I Lay Dying), «Світло в серпні» (Light in August) та «Авесалом, Авесалом!» (Absalom, Absalom!) — книги, які фактично не поступаються The Sound and the Fury, а в чомусь певно і перевищують його. Але тільки в чомусь — кумулятивний ефект сильніший саме в історії про родину Компсонів.

Що вони за одні? Давній і колись заможний південний рід, за чиїм гниттям, розпадом і тлінням нам пропонують спостерігати: є 33-літній розумово відсталий Бенджі, є старший Квентін, інтелектуал-невротик, є Джейсон, жорстокий прагматик (а радше просто середньостатистична людина), — через їхні свідомості в перших трьох частинах ми і дивимось на світ-якого-більше-нема. І є Кедді, сестра, що рано почала спати з чоловіками, завагітніла, залишила дитину, дівчинку Квентіну, і втекла. Це — четверо дітей іпохондричної Керолайн та померлого батька, аристократа з колишніх, який, як і тисячі інших, не витримав краху Півдня; останній, падаючи з бутафорського постаменту, накрив його гранітною плитою. Час дії — перша третина XX століття (в діапазоні від 1898-го до 1928-го, щодо цього існує чимало цікавих, хоча по суті непотрібних схем); географія — містечко Джеферсон, один із перших штришків на йокнапатофській мапі. До речі, дехто з героїв «Шуму і люті» з’явиться і в інших романах Фолкнера: от-де латиноамериканські серіали та переплетення всіх з усіма, всього з усім. Між іншим, колумбійця Маркеса теж можна вважати представником «південноамериканської школи»: води Карибського моря, на чиїх берегах він виріс, омивають і американський південь. А чи доречніше буде назвати Фолкнера майже латиноамериканцем, перед-«магічним реалістом»?

Наріжне питання: чому внутрішній Маркес не переміг у Фолкнері — адже є і гротеск, і наваристий символізм, і постійний прихований еротизм, і міфопоетичність, хоч би що це останнє слово означало? Адже таки є міф старого доброго Півдня, є поліфольклор, христологічні фігури, Страсна П’ятниця. Тобто чому це залишилось у межах такої-сякої реалістичності? Найвірогідніша відповідь: Фолкнер сам так хотів, йому важить не магічність (неможливе стає повсякденністю, просочений химерами усіх мастей регіон і сам починає породжувати химери в дні сьогоднішньому), а божественна реальність. Важить конкретна людина і конкретна мить як вияв чогось вищого: відлуння звучить в людині ще від тих часів, вібрує усіма мембранами, але не заглушує іншого.

А інше — це дуже конкретний день і дуже конкретна присутність Найвищого у ньому: класичний вже епізод, де всі брати бачать брудну білизну сестри, назавжди змінюючись від цього; там є не лише чистопородна трагедія, але й запах і шемрання дерев. Краса як маркер Бога і страшне як вказівка на Його присутність — усе так. А небажання зав’язуватися лише на міфах, не даючи їм повсюдно прорости