Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

в сьогоденні, це, до всього, також і шанс прорватися вперед — коли історичність (детермінованість пишно вбраним минулим, реальним чи фантастичним) не тисне аж так. Бо так-то тисне.

І отут би заговорити про «велику романну ідею», те, для чого «Шум і лють» написано. Хрестоматійна, віддавна сумнівна критика починає переповідати сюжет, нагадуючи про інцестуальні мотиви, кастрування, насилля і зло, розлите в книжці. Згадує вихід Бенджі за ворота і взагалі все те, як родина Компсонів зводила себе і одне одного зі світу — такі брутальні «Будденброки», без розшаркувань та кніксенів. Південь упав, Америка впала, не виправдавши великих сподівань нового ефективного тигля; взагалі світ упав. Так, є віддана Ділсі, вона добра і всіх прощає (це її ми зблизька побачимо в останній частині), але довкола стільки темряви, що це світло осліплює очі. Хоча саме сюди і треба дивитися, адже насправді роман Фолкнера — про любов. І не лише любов темношкірої служниці.

Брати люблять сестер, дівчата — заїжджих артистів, служники — хазяїв, хазяї — родину. Поза сумнівом, тут багато патології (бо її куди простіше змальовувати), але і багато світла, багато справжньої — хочте, назвіть її християнською — любові. Сам Фолкнер любить відчуття при-сутності, любить Любов. І якщо повернутися до Мелвілла: от якраз там була поразка, фіаско-через-неможливість-вхопити-Бога. А у Фолкнера замилування Його присутністю буквально під нашими ногами, взагалі скрізь. Не спустошуюча спрага пізнання, а радість спостерігання, прямо ось тут; любов у первозданному вигляді. Тому і писати про «Шум і лють» треба спокійно, не заламуючи рук до випадання суглобів. З повторами (тобто фірмовими фолкнерівськими лейтмотивами) і підходом до тої ж теми з різних боків.

Може бути, що перед нами найбільший роман XX століття: він, вочевидь, про хворобливі викривлення і те, що історія робить з людиною (ну і вона з собою теж), про двосічність традиції як блага і прокляття, — але й про любов до життя. У Фолкнера реальне, без дурнів, зачудування ним: невже таким воно і є, таке красиве? В цьому весь письменник: вхопити оті миттєвості, де видно, що ми не самі і все не просто так; ламана тінь фасадів, заросле травою подвір’я, надвечір’я, що просвічує навскіс, жимолость.

А для того, щоб ухопити, йому і треба розверстати фразу-речення-період на кілька сторінок; закинути сіть, аби підчепити оце «тут-і-зараз». Переускладненість фолкнерівського методу йде не від бажання увібгати все в одне речення і напустити туману, ні. Естетський самозакоханий модернізм взагалі мало притаманний американцям: хоч Шервуда Андерсона згадайте, а хоч Юдору Велті. «Розверстати, аби вхопити»: що ширше загрібаю, то більша вірогідність глибинного улову. А вже потім Південь, культура-яку-виграли, тавро рабства, шляхетність, міфи. Християнського фіналу могло б і не бути, адже воно — як осягнення величі, яку можна бачити щодня, — присутнє і поза ним. Принаймні на рівні спроби передати це засобами літератури, на рівні авторської інтенції.

Та окрім любові в «Шумі і люті» багато тиші. І констатувати це треба не задля парадоксального дисбалансу до назви, дешевої гри на контрастах, а з метою виявити важливе, те, що було очевидно автору. Тиша, бо є розриви навіть між романними частинами, є лакуни, які так і не заповнюються (а що саме було між 1912-м і 1928-м? жодні схеми не прояснюють; і коли точно Бенджі кастрували?); є запилюжені подвір’я і невимовні надвечір’я — ось там і живе тиша. Окрім того, вона є доброю змазкою для шумів і лютувань, яких в романі багато, позаяк і голосів у тому південно-ойкуменному конгломераті було історично немало. А ще: мовчання як оніміння перед красою. Гучний та істеричний, невгамовний, дуже нерівний і невротизований волею творця (симптоматичний каламбур) роман — але він сповнений дивної химерної благодаті. Тиші — і мовчання як реакції на авторський запит у вічність: на тому боці не обіцяли відповідати, голосно артикулюючи слова. Та іноді хвиля уловлюється і починає тріщати, просто-таки лічильник Гейгера.

І його герої, ми чудово це знаємо: хворобливо кохають, страждають, накладають на себе руки, прогинаються під тягарями різної ваги, розчаровуються, помирають, коять насильство; виходять за ворота. І Фолкнер їх жаліє, багато в чому винні зовсім не вони, а минуле як таке, бо людина — істота історична, animans historicus, як сказав би Кевін, студент Гарварду (хоча зі слів голови родини, «людина — це сума її кліматичних пригод»; автор би теж хотів думати схожим чином). Але — може, страшне констатуємо — розламані герої авторові потрібні і для того, аби на тлі перманентно тліючого пекла показати, що це все насправді не від лукавого. Краса існує. І людина вистоїть; ну чи там «людина Півдня» вистоїть. Бо є заради чого. Все похмуро і страшно, інцести і вбивства, але від цього не опускаються руки: це даність, «життєвий простір людини». Та є даність, а є щось-іще. І воно, може, й несправедливе, проте добре, до нього треба тягнутися. Треба в нього до крові з очей вглядатися.

У Фолкнера вийшов роман-мана, роман-який-не-відпускає: не у значенні чогось патологічного (хоч його і не бракує), а через те, що тема надто могутня, з усіх боків треба заходити. І про південний «джентльменський набір» поговорити, але й високоточною художницькою оптикою спробувати вловити Красу-як-конкретну-миттєвість, хай навіть у той момент і відбувається щось жахливе. Звучить незграбно, а втім, тут би і Фолкнер спасував: як означити?

Усе в романі перерите підземними — і повітряними теж — ходами, все з усім пов’язано, міфи-історія-вагота минулого; діти, які розплачуються за гріхи батьків, і батьки, які нічого і нікого не можуть відпустити — справді могутні теми. Але Фолкнер так само великий художник, як і мислитель, от у чому річ. Конструктор (думає про лейтмотиви, звукові навіювання, тотально запаралелює і заримовує теми, програмує наші емоції; геть нічого випадкового), проте й Художник — художник тихого світу, сповненого щемкої (а яка ще буває?) любові. Отам, у траві півдня (і знову раптовий, інспірований духом Фолкнера каламбур), з’являється Бог. Не у символічному віці Бенджі його видно, і зовсім не про старозавітність мова (поразка-що-окрилює), бо все в романі якраз новозавітне, — ні, він тут у деталях. Бо ж Бог взагалі в деталях.

Фолкнер наче той натураліст: так протягом дня розставляти скельця, виставляти їх на усій своїй розбуялій письменницькій галявині, аби отой один призахідний (а чи пообідній) промінь точно заломився в них. І автор би застиг вражений. І ми разом із ним.

Давно відстежений ідеологічний фокус у три кроки — збереження духу піонерської ідеалістичної громади, титанічна особистість як її продукт