Анна Шторм - Не дуже владний бос для залізної леді, Анна Шторм

40. Тихін

Коли саме прийшло розуміння, що з Жанною щось трапилось, Тихін не пам’ятав. Воно просто прийшло, і все. Відчинило двері з ноги і повідомило, що буде відтепер жити в голові. 

Таке вже бувало. Хоч пошуки зниклих людей й не специфіка відділення Маєвського, однак кілька разів брати участь в масштабних пошуках доводилось. Особливо страшно було, так відверто страшно і Тихін цього не соромився, коли шукали дітей. 

Пам'ятав він і відчуття, коли зі сповненого надії “Та посварились, та загрався з друзями чи заблукав” вмикалась червона лампочка: “Все не просто так. Викрадення, чи інший злочин”. 

І тоді ж приходило розуміння, що кожна хвилина на вагу золота. А точніше, на вагу людського життя. Але тоді Тихін ще міг зберігати холодною голову, аналізувати, співставляти, відмічати якісь умовні “стрілочки”. 

У випадку з Жанною все було значно складніше, бо, по-перше, було вже витрачено багато часу, а по-друге діяти і думати холодно й професійно Тихін не міг. Шалений коктейль з провини, що відпустив, гніву на себе, що не копнув глибше, тривоги, страху, і жахливих думок, раптом шукати вже пізно пошукам не сприяв. 

Майже фізично відчуваючи, як час спливає крізь пальці, Тихін прийняв важке, але, можливо, єдино прийнятне зараз рішення. 

І тому стояв перед Петром Миколайовичем і чітко бачив в дзеркальних дверцятах шафи, як виглядає хтось “як у воду опущений”. 

– … … … – спочатку дуже віртуозно вилаявся шеф. Навіть в теперішньому своєму стані, Тихін відмітив оригінальність та вишуканість зворотів, якими його щойно щедро наділили. – Ти розумієш, що стільки шуму навколо “Пера”, щоб йому! – то прямий шлях до провалу розслідування? 

– Так, розумію. 

– Ні біса ти не розумієш! Мене зверху вже тричі відлюбили в хвіст і гриву. А тепер взагалі порвуть на шмаття! 

– На кону життя людини. 

– Дякую, що нагадав! А на іншій шальці – твоя кар'єра. І, можливо, моя теж. 

– Я знаю. 

– Молодець! – і додав ще кілька конструкцій “не для друку” шеф. – Дай мені годину. Зберу інфу в “камерників” (так Миколайович назвивав зазвичай власників закладів з власними камерами). Дай її адресу, звідки вона виїхала? 

Стиснувши зуби, Тихін глибоко вдихнув і назвав. 

– Стривай. Це ж… твоя адреса? – шеф розстебнув верхній ґудзик і послабив сорочку на горлі. 

– Моя. 

– Тобто… – підозріло м’яким тоном спитав Петро Миколайович, – в 9 чи 10 ранку обєкт Жанна, наш свідок і навіть підозрюваний, був, тобто була в тебе вдома? 

– Так. – ще нижче опустив голову Тихін. 

– А чому вона була в тебе? 

– Ну… по справах агентства приїхала… 

– Коли? – іронічно (чи то вже судомно) поповзла брова шефа вгору. 

– Вчора по обіді. – сказав приречено. Ну зате тепер кар’єра не на шальках вагів. Бо те, чого нема на ваги не покладеш. Навіть на віртуальні. 

– … … … – хвилин дві, розсилаючи з ноутбука інфу, видавав трьохповерхові конструкції Миколайович. – Ти ідіот! – врешті спромігся на щось цензурне. – Головоногий, неповноцінномізкий, задомдумаючий телепень! – додав на десерт. 

– Я знаю. Готовий відповісти за все. Але, будь ласка, допоможіть її знайти. 

– Йди в кабінет зятька мого. Увімкни його ноут, туди прийде інфа з камер. Передивись. Сашка пришлю до тебе. Хай контролює. А тепер іди, доки в мене напад не трапився! 

***

Любі читачі, йдемо далі! Дякую за вашу підтримку! Ще кілька розділів - і фінал. А щоб нам разом не було сумно - і старт гарячої новиночки) Не забудьте підписатись, щоб тримати руку на пульсі)

Ваша Анна Шторм

***

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно