Філіп Кіндред Дік - Затьмарення, Філіп Кіндред Дік

— Добре,— сказав Брюс. Спостерігаючи, як діти їдять, він відчув, що всередині нього пробудилося тепло життя; він сів і собі, і один з менших заліз йому на коліна. Брюс почав годувати дитину ложкою. Він подумав, що вони обоє однаково відчувають це тепло. Китаянка усміхнулася до нього й рушила з тарілками до їдальні.

Довгий час він сидів із дітьми, беручи на руки то одного, то іншого. Двоє старих сварилися з ними й критикували один одного за неправильний спосіб годування. Стіл і підлога були забруднені шматками, куснями й плямами від їжі; вражений, Брюс зрозумів, що діти вже ситі і йдуть до великої ігрової кімнати дивитися по телевізору мультфільми. Він незграбно нахилився, щоб прибрати розкидану їжу.

— Ні, це — не твоя робота! — різко відказав один зі старих. — Це маю робити я.

— Добре,— погодився Брюс, підвівшись і вдарившись головою об край столу. У руці він тримав зібрану їжу і задумливо дивився на неї.

— Іди допоможи прибрати в їдальні! — сказав йому другий старий. Він дещо заїкався.

— Потрібен дозвіл, щоб сидіти поряд із дітьми, — мовив один із мийників посуду, проходячи повз.

Розгублено завмерши, Брюс кивнув.

— Доглядати за дітьми, пояснив йому мийник, — робота для старих, — він засміявся, — які вже ні на що інше не здатні.

Мовивши це, від подався геть.

Одна дитина затрималася. Вона подивилися на Брюса своїми великими очима, а тоді запитала:

— Як тебе звати?

Він не відповів.

— Я спитала: як тебе звати?

Обережно простягнувши руку, він взяв зі столу шматок яловичини. Вона вже охолола. Однак, усвідомлюючи присутність дитини поруч із собою, він і досі відчував тепло; Брюс мимохіть торкнувся голови дівчинки.

— Мене звати Тельма,— сказала вона.— Ти забув своє ім’я? — вона поплескала його по нозі. — Якщо ти забуваєш своє ім’я, можеш написати його в себе на руці. Хочеш, я покажу тобі як? — вона знову поплескала його по нозі.

— А воно не змиється? — запитав її Брюс. — Якщо написати його на руці, то, коли щось робитимеш або підеш до ванної, воно змиється.

— Ой, розумію,— кивнула вона.— Ну тоді можеш написати його на стіні, у себе над головою. У кімнаті, де ти спиш. Високо, де не зітреться. А тоді, коли захочеш взнати своє ім’я, ти можеш...

— Тельма, — пробурмотів він.

— Ні, це — моє ім’я. У тебе має бути інше. І це — дівчаче ім’я.

— Подивимось, — задумливо мовив Брюс.

— Якщо я ще раз тебе побачу, я дам тобі ім’я, — сказала Тельма. — Я вигадаю тобі ім’я. Добре?

— А ти хіба живеш не тут? — запитав він.

— Тут, але моя мама має їхати. Вона думає забрати мене й мого братика та поїхати.

Брюс кивнув. Частина тепла його полишила.

Зненацька, невідомо чому, дитина побігла геть.

«У будь-якому разі саме я маю зрозуміти, як мене звати, — вирішив він, — це — мій обов’язок. — Він поглянув на свою руку і задумався, навіщо він це зробив; там не було на що дивитися.— Брюс,— подумав він,— ось моє ім’я. Але мають бути й кращі імена», — розмірковував він. Рештки тепла поступово зникли, втекли, мов ота дитина.

Брюс знову відчув себе самотнім, чужим і загубленим. І не дуже щасливим.

Якось Майку Вестевею вдалося домогтися, щоб його послали привезти до «Нью-Пас» напівзогнилі продукти, які їм пожертвував місцевий супермаркет. Пересвідчившись, що ніхто з працівників центру за ним не стежить, він зробив телефонний дзвінок і зустрівся в «МакДональдзі» з Донною Готорн.

Вони сіли надворі за дерев’яним столиком, на який поставили «Колу» та гамбургери.

— Нам справді вдалося його туди впровадити? — поцікавилася Донна.

— Так, — відповів Майк. Але подумав: «Цей чувак такий кінчений. Цікаво, чи буде з цього якась користь. Цікаво, чи ми хоча б чогось досягнемо. Але зрештою так мало бути».

— Вони його не підозрюють.

— Ні, — відказав Майк Вестевей.

— А ти впевнений, що вони його таки вирощують? — запитала Донна.

— Не я. Це не я так думаю. Це — вони.

«Ті, хто нам платить», — подумав він.

— А що означає назва?

— Mors ontologica. Смерть душі. Ідентичності. Природної основи.

— Він зможе діяти?

Вестевей поглянув на машини й людей, що проходили повз; він похмуро спостерігав, доки колупався в своїй їжі.

— Насправді ти не впевнений.

— Ніколи не можна бути впевненим, доки це не станеться. Справа в пам’яті. У його мозку лишилися робочими всього кілька обвуглених клітин. Схоже, зосталися лише рефлекси. Реагує, але не діє. Можемо лише сподіватися. Пригадуєш, що казав у Біблії Павло: «Віра, надія, а гроші віддайте».

Він розглядав гарну темноволосу молоду дівчину, що сиділа навпроти нього, і, дивлячись на її розумне обличчя, розумів, чому Боб Арктор... «Ні! — подумки виправив він себе, — я завжди маю думати про нього як про Брюса. Інакше виявиться, що я забагато знаю: речі, яких я не повинен, не можу знати. Чому Брюс так захоплювався нею? Думав про неї, коли ще міг думати».

— Його дуже добре готували,— якимось, як йому здалося, страшенно загубленим голосом проказала Донна. Водночас на її обличчі з’явився смуток, від чого воно напружилося і зморщилося. — Йому довелося заплатити таку велику ціну, — частково до себе звернулася вона й відпила «Коли».

«Але немає іншої можливості, — подумав Майк, — туди потрапити. Мені це не вдасться. Це вже перевірено; подумати лише, як довго я намагався. Але вони допустять туди тільки випалену оболонку, таку як Брюс. Що не становить небезпеки. Він мусить бути... таким, як є. Інакше вони не ризикнуть. Така їхня політика».

— Влада вимагає страшних жертв, — сказала Донна.

— Страшних жертв вимагає життя.

Звівши очі, вона розлючено зиркнула на нього.

— У цьому випадку — федеральний уряд. Саме він. У тебе, у мене. У... — її голос урвався. — У того, що було моїм другом.

— Він і досі твій друг.

— Те, що від нього лишилося, — із ненавистю відрізала Донна.

«Те, що від нього лишилося, — подумав Майк Вестевей, — досі шукає тебе. Так, як може». Йому також було сумно. Проте день був хороший, люди й машини його розраджували, повітря приємно пахло. А ще існувала можливість досягти