Філіп Кіндред Дік - Затьмарення, Філіп Кіндред Дік

«Затьмарення» (1977) — найкращий та один із найвідоміших романів культового американського фантаста Філіпа К. Діка (1928-1982). Сам автор вважав його найвдалішим своїм твором і цінував чи не найбільше з усього свого доробку. Хоч роман і вважається фантастичним, власне фантастики в ньому не так уже й багато. Окрім того, що дія відбувається в Каліфорнії 1990-х років, фантастичного колориту надають хіба кілька невідомих технологій, завдяки яким роман зажив слави предтечі кіберпанку.
«Затьмарення» — це постмодерний роман із подвійним дном. З одного боку, захопливий детективний сюжет (наркотичні субкультури, агент поліції, що працює під прикриттям), який тримає читача в напрузі до останньої сторінки, з іншого ж — філософська розповідь про трагічне роздвоєння людини та пошуки власної ідентичності. Де межі людського «я»? Чи справді я є тим, ким себе вважаю? І які неприємні таємниці відкриє стеження за... самим собою? На ці запитання намагається знайти відповідь головний герой роману Боб Арктор, він же Фред — таємний агент відділу боротьби з наркотиками, а водночас наркоман, що безнадійно підсів на Препарат С — новий небезпечний наркотик, який заполонив Америку.

Філіп К. Дік

Затьмарення

1

Якось він провів увесь день, витрушуючи зі свого волосся комах. Лікар сказав йому, що жодних комах у його волоссі немає. Пробувши вісім годин під душем, де стояв під струменем гарячої води й страждав від укусів, він вийшов і витерся, але у волоссі й досі лишилися комахи; насправді тепер вони були на його тілі скрізь. Через місяць комахи вже проникли у його легені.

Не маючи жодної іншої роботи й не знаючи, чим зайняти думки, він почав теоретично обраховувати життєвий цикл комах і за допомогою «Британніки» намагався визначити, що саме то був за вид. Тепер вони вже заполонили його будинок. Він прочитав про безліч різноманітних видів і зрештою помітив комах надворі, тож дійшов висновку, що це — тля. Щойно цей висновок спав йому на думку, він більше його не змінював, хоч би що йому казали інші... типу: «Тля не кусає людей».

Люди це казали, оскільки нескінченні укуси комах перетворили його життя на пекло. У продуктовій крамниці «7-11», яка була частиною мережі, що простягалася майже всією Каліфорнією, він придбав розпилювачі «Рейд», «Блек Флеґ» та «Ярд Ґард». Спершу він обприскав будинок, а тоді — себе. «Ярд Ґард» начебто діяв найкраще.

Щодо теоретичного боку справи, то в життєвому циклі комах він добачив три стадії. Спочатку, щоб заразити його, їх приносили з собою Люди-носії, котрі не розуміли, яку роль відіграють у розповсюдженні комах. На цій стадії комахи ще не мали ані щелеп, ані піддзьобків (це слово він вивчив за довгі тижні своїх наукових досліджень, заняття, пов’язаного з читанням і незвичного для хлопця, який працював у «Гальмах і шинах Генді», замінюючи клієнтам гальмівні колодки). Тож Люди-носії нічого не відчували. Зазвичай він сидів у віддаленому кутку вітальні, спостерігаючи за різноманітними Людьми-носіями, які заходили туди — здебільшого це були ті, кого він вже знав деякий час, але траплялися й незнайомці — вкриті з ніг до голови тлею на цій некусючій стадії. Він навіть злегка посміхався сам до себе, адже розумів, що особа, яку використовують комахи, взагалі цього не вкурює.

— Ти чого це там либишся, Джеррі? — питали вони.

Він лише посміхався.

На наступній стадії комахи відрощували крила чи щось на кшталт цього, бо ж насправді то були не зовсім крила; хай там як, але вони мали якісь функціональні відростки, що дозволяли їм роїтися, а саме так вони мігрували та поширювалися — зокрема на нього. На цьому етапі все повітря вже кишіло ними; від цього його вітальня, увесь будинок стали захмареними. На цій стадії він намагався їх не вдихати.

Найбільше йому було шкода свого пса, адже він бачив, як комахи сідають і влаштовуються на ньому та, можливо, проникають у легені собаки так само, як і у його власні. Ймовірно — принаймні так підказувала йому його здатність до емпатії — пес страждав не менше за нього. Чи не варто йому було віддати кудись пса заради його ж блага? Ні, вирішив він: тепер, хоч і ненавмисне, пес був також заражений, і переніс би комах із собою в будь-яке інше місце.

Іноді він стояв під душем разом із псом, намагаючись відмити і його. З собакою йому це вдавалося не краще, ніж із самим собою. Боляче було відчувати страждання пса; він так ніколи й не відмовився від спроб йому допомогти. Певним чином це було найгіршим — страждання тварини, яка не могла поскаржитися.

— Хулі ти там робиш цілісінький день під душем із цим сраним псом? — одного разу поцікавився його товариш Чарльз Фрек, зайшовши якось у такий час.

— Я мушу змити з нього тлю, — відказав Джеррі.

Він вивів пса Макса з-під душу й почав його витирати. Спантеличений Фрек спостерігав, як Джеррі втирав у собачу шерсть дитячу олійку й тальк. По всьому будинку були розкидані банки із засобами проти комах, пляшечки з-під тальку, дитячої олійки та кондиціонерів для шкіри, більшість — порожні; тепер він вже використовував багато банок на день.

— Я не бачу жодної тлі, — мовив Чарльз. — Що таке тля?

— Врешті-решт вона тебе вбиває,— сказав Джеррі. — Ось що таке тля. Вона в мене у волоссі, на шкірі і в легенях, і цей сраний біль нестерпний — доведеться їхати в лікарню.

— Чому я їх не бачу?

Джеррі поставив загорненого в рушник пса на підлогу і схилився навколішки над подертим килимом.

— Я тобі покажу, — сказав він.

Килим був укритий тлею; вона стрибала скрізь, догори-вниз, деякі особини стрибали вище за інших. Він намагався відшукати особливо велику, оскільки знав, що людям складно їх побачити.

— Принеси мені пляшку або банку, — попросив він, — з-під раковини. Ми закрутимо її або накриємо кришкою, тоді я зможу взяти її з собою, коли їхатиму до лікаря, щоб той її дослідив.

Чарльз Фрек приніс йому порожню банку з-під майонезу. Джеррі продовжував шукати і врешті-решт надибав тлю, що стрибала щонайменше на чотири фути у висоту. Тля була понад дюйм завдовжки. Він упіймав її, підніс до банки, обережно помістив туди й закрутив кришку. Після цього переможно підніс банку догори.

— Бачиш? — запитав Джеррі.

— Агааааа, — проказав Фрек, уважно вивчаючи вміст банки виряченими очима. — Яка здорова! Ого!

— Допоможи-но мені знайти ще, щоб показати лікарю,— попросив Джеррі, знову згорбившись над килимом й поставивши банку неподалік.

— Звісно, — відказав Фрек і взявся за справу.

Через пів години вони вже мали три банки, повні комах. Чарльз, хоча й був у цьому новачком, знайшов деякі з найбільших.

Був саме полудень червневого дня 1994 року. Каліфорнія, район із дешевими, однак довговічними пластиковими будинками, які давно покинули цивіли. Ще раніше Джеррі облив металевою фарбою всі вікна, щоб позбутися світла; кімната освітлювалася торшером, до якого він поприкручував не що інше, як фари, які світили день і ніч, неначе для того, щоб зупинити для нього і його друзів час. Йому це подобалося; йому подобалося не відчувати плин часу. Тоді ніщо йому не заважало, і він мав змогу зосередитися на важливих речах. Наприклад, таких: двоє чоловіків колінкують подертим килимом, відшуковуючи комаху за комахою, і наповнюють ними банку за банкою.

— А що ми за них отримаємо?