Філіп Кіндред Дік - Затьмарення, Філіп Кіндред Дік

— поцікавився пізніше того ж дня Фрек. — Тобто, чи лікар нам якось віддячить? Подарунком? Баблом?

— Так я допоможу їм знайти від цього ліки, — відказав Джеррі.

Біль, такий постійний, як цей, ставав нестерпним; він ніяк не міг до нього звикнути і знав, що це йому ніколи не вдасться. Потреба, нестримне бажання знову залізти під душ стали непереборними.

— Гей, чувак, — він випростався і різко видихнув, — ти їх далі складай у банки, а я поки що віділлю і теде...

Джеррі рушив у напрямку ванної кімнати.

— Добре,— відказав Чарльз, його довгі ноги розгойдувалися туди-сюди, коли він ліз до банки, тримаючи щось між складеними одна до одної долонями.

Будучи ветераном, він і досі добре контролював свої м’язи; Чарльзу вдалося дістатися банки. Але тоді він раптом сказав:

— Гей, Джеррі, ці комахи мене типу лякають. Не хочу лишатися тут наодинці.

Чарльз підвівся.

— Сцикливе падло,— мовив Джеррі, на мить зупинившись у дверях ванної й задихаючись від болю.

— Ти не міг би?..

— Мені треба відлити!

Він гримнув дверима і відкрутив крани душу. Полилася вода.

— Мені тут страшно.

Голос Чарльза Фрека долинав невиразно, незважаючи на те, що той, вочевидь, кричав що є сили.

— То подрочи, блядь! — прокричав у відповідь Джеррі і ступив під душ.

«Нахуя такі друзі? — розлючено питав він себе. — Нікуди не годяться, нікуди! Нахуй не потрібні!»

— А ці виблядки можуть вжалити? — закричав Чарльз, який тепер стояв прямісінько під дверима.

— Ага, можуть, — відказав Джеррі, натираючи голову шампунем.

— Я так і думав.

Пауза.

— А я можу помити руки, змити цих комах і тоді зачекати на тебе?

«Сцикло!» — подумав Джеррі з уїдливою люттю. Він нічого не відповів; просто й далі продовжував митися. Ця падлюка не була варта того, щоб їй відповідати... Він не звертав жодної уваги на Чарльза Фрека, переймався лише собою. Лише своїми життєво важливими, необхідними, жахливими, нагальними потребами. Усьому іншому доведеться зачекати. У нього не було часу, ані краплини часу; таке не можна відкласти на потім. Усе інше було другорядним. Окрім пса — він задумався про свого собаку Макса.

Чарльз Фрек телефонував комусь, хто, як він сподівався, щось мав.

— Можеш відкласти для мене десять «смертей»?

— Боже, та в мене самого нічого нема — шукаю, де б намутити. Дай знати, як щось знайдеш, я б трохи взяв.

— Що з постачанням?

— Думаю, когось загребли.

Фрек повісив слухавку й понуро поплентався від телефонної будки — для того, щоб купити, ніхто й ніколи не використовує домашній телефон — до свого припаркованого «Шеві», і в цю мить у його голові постало марення. У цьому маренні він проїжджав повз крамницю «Тріфті», спереду якої красувалася величезна вітрина: пляшки «повільної смерті», бляшанки «повільної смерті», банки, тюбики, чани й чаші «повільної смерті», мільйони капсул, пігулок і доз «повільної смерті», «повільна смерть», змішана зі «слідами» і наркотою, з барбітуратами, психоделіками й усім іншим — а зверху гігантська вивіска: «ТУТ ВАМ ДАДУТЬ У КРЕДИТ». Не кажучи вже про: «НИЗЬКІ-НИЗЬКІ ЦІНИ, НАЙНИЖЧІ У МІСТІ».

Але в реальності зазвичай у вітрині «Тріфті» не було нічого: просто гребінці, пляшки мінеральних олій, аерозолі з дезодорантами — завжди одне й те саме лайно. «Однак готовий побитися об заклад, що в задній кімнаті під замкненим на ключ замком вони тримають „повільну смерть“ у первозданній, чистій, нерозмішаній, нерозбодяженій формі,— думав він, виїжджаючи зі стоянки на бульвар Гарбор і вклинюючись у надвечірній потік машин. — Приблизно п’ятдесятифунтовий мішок».

Йому стало цікаво, коли і як вони щоранку вивантажують п’ятдесятифунтовий мішок Препарату С в крамниці «Тріфті», і звідки його привозять — про це відомо лише одному Богу. Можливо, зі Швейцарії, а можливо, з іншої планети, де живе яка-небудь мудра раса. Мабуть, вони привозять його справді рано і з озброєними охоронцями — копи стоять там із лазерними рушницями та лютим виглядом, таким, як і завжди. «Якщо хтось захоче кинути мене на мою „повільну смерть“, — думав він так, ніби був поліцейським,— я їх завалю».

«Імовірно, Препарат С є інгредієнтом будь-яких дозволених медикаментів, які бодай чогось варті, — думав він. — Дрібка тут і там, згідно з таємною ексклюзивною формулою, додається в емісійному будинку в Німеччині чи Швейцарії, де його й винайшли». Але насправді він добре розумів, що це не так: влада валила або саджала будь-кого, хто продавав, перевозив або вживав, тож якби таке справді відбувалося в крамниці «Тріфті» — мільйонах крамниць «Тріфті», — їх би вже давно розстріляли, розбомбили і викинули з бізнесу або принаймні оштрафували. Найімовірніше, що просто оштрафували б. У «Тріфті» був впливовий дах. Хай там що, але як ти розстріляєш мережу великих крамниць? Або ж посадиш її за ґрати?

«У них лише звичайний товар», — думав він, повільно кермуючи далі. Він почувався мерзенно через те, що в нього лишилося на ничці лише три сотні пігулок «повільної смерті». Закопані на задньому дворі під його камелією, гібридом із кльовими великими квітами, які не вигорали й не ставали коричневими навесні. «У мене лише на тиждень, — думав він. — А що буде, коли все закінчиться? Бляха».

«А якщо, припустимо, у Каліфорнії та частково в Орегоні в усіх усе закінчиться в один день? — подумав Чарлі. — Ого».

Це була найжахливіша з фантазій, що виникали в його голові, вона виникала в усіх наркоманів. В усій західній частині Сполучених Штатів одночасно все закінчується, і в один день усі прочуняються в ломці, імовірно, десь о 6-й годині ранку в неділю, коли цивіли саме одягатимуться на свою йобану молитву.

Сцена: Перша Єпископальна Церква Пасадени, 8:30 ранку Кризової Неділі.

— Дорогі прихожани, помолімося Богу, щоб Він зарадив агонії тих, хто зараз корчиться в ліжку в абстиненції.

— Ага, ага, — погоджується паства зі священником.

— Однак перед тим, як Він втрутиться і влаштує нову поставку...

Вочевидь, «чорно-білий» помітив у кермуванні Фрека щось, чого той сам не зауважив; автомобіль рушив з місця, де припаркувався, і поїхав услід за Чарльзом, поки що не вмикаючи ні мигалок, ні сирен, проте...

«Можливо, я вихляю чи що,— подумав Чарльз.— Їбучий копмобіль помітив, як я, блядь, облажався. Цікаво, як?»

КОП: «Гаразд, як Ваше ім’я?»

«Моє Ім’я?» (НЕ МОЖЕ ПРИГАДАТИ ІМ’Я).

«Ви не знаєте власного імені? — коп подає знак іншому у патрульній машині. — Цей