Террі Пратчетт - Джинґо, Террі Пратчетт

кількафутова біла стіна води. Проносячись повз, вона піднімала човни, аж ті хиталися. 

Хвиля пронеслася біля неї, засмоктавши причал так, що корабель Дженкінса ще якийсь час підстрибував. Десь на борту попадали тарілки. Тоді вона зникла, понісшись до наступного моста. Якусь мить у повітрі віяло не анкською туалетною водою[28], а морським бризом і сіллю. 

З каюти визирнув Дженкінс і заглянув за борт. 

— Що то було? Зміна припливу? — гукнула Анґва. 

— Ми приплили з припливом, — мовив Дженкінс. — Чорт його знає. Певно, один із тих феноменів. 

Анґва повернулася до групки. Ваймз уже багрянів на обличчі. 

— Його таки підписала переважна більшість гільдій, сер, — казав Морква. — Насправді, всі, крім Жебраків та Швачок. 

— Справді? Що ж, срати я на них хотів! За кого вони себе мають, роздавати мені такі накази? 

Анґва помітила вираз болю, що пересмикнув обличчя Моркви. 

— Ем… хтось же мусить віддавати нам накази, сер. Зазвичай. Ми ж не можемо самі собі віддавати накази. В тому то і є… суть. 

— Так… але… не так… 

— І мені здається, вони просто представляють інтереси людей… 

— Оцього народу? Не треба мені цих нісенітниць! Нас би вбили, якби ми воювали! І то ми би опинилися в точно такій ситуацій, що й… 

— Але ордер, схоже, таки законний, сер. 

— Це… безглуздя якесь! 

— Ви не подумайте, ми його не звинувачуємо, сер. Просто треба подбати про те, щоб він з’явився в Щурячу палату. Послухайте, сер, у вас були дуже непрості часи… 

— Але… арештувати Ветінарі? Я не можу… 

Ваймз затнувся, бо його вуха нарешті почули, що до нього намагалися донести. І тому що в цьому був сенс, чи не так? Якщо випадає можливість когось арештувати, потрібно це зробити. Не можна розвернутися і сказати «але не його». Ахмед би зверхньо засміявся. Старий Кам’янолиций перевернувся б у всіх своїх п’яти домовинах. 

— Я можу, еге ж? — сумовито мовив він. — О, ну гаразд. Розішліть опис підозрюваного, Дорфле. 

— В Цьому Немає Потреби, Сер. 

Натовп розійшовся, пропустивши лорда Ветінарі, що ішов причалом з Ноббі та Колоном позаду. Чи принаймні схожим на Колона чудернацько деформованим верблюдом. 

— Здається, я достатньо почув, командоре, — мовив лорд Ветінарі. — Будь ласка, виконуйте свій обов’язок. 

— Все, що вам потрібно зробити, це піти в палац, сер. Ну ж бо… 

— Ви не начепите на мене наручники? 

У Ваймза відвисла щелепа. 

— Чому б я це робив? 

— Державна зрада — це найбільший злочин, сер Семюел. Я вимагаю наручники. 

— Гаразд, якщо ви наполягаєте, — Ваймз кивнув Дорфлові. — Начепіть на нього наручники. 

— А у вас, бува, немає кайданів? — поцікавився лорд Ветінарі, коли Дорфл вийняв пару наручників. — Можна ж усе як слід зробити… 

— Ні. В нас немає ніяких кайданів. 

— Я лише хотів допомогти, сер Семюел. Ходімо? 

Натовп не глумився. Це майже лякало. Люди просто чекали, ніби спостерігаючи за тим, як виконують фокус. Вони знову розступилися перед Патрицієм, коли той попрямував у центр міста. Він зупинився і розвернувся. 

— Щось ще… о, так, хіба мене не треба тягнути на волокуші? 

— Тільки перед стратою, мій лорде, — радісно мовив Морква. — Традиційно державних зрадників тягнуть до місця страти на волокуші. А тоді страчують шляхом повішення, емаскуляції і четвертування. — В Моркви був збентежений вигляд. — Я уявляю собі повішання і четвертування, але не впевнений, що означає емаскуляція, сер. 

— Ви вмієте робити маски з пап’є-маше, капітане? — невинно спитав лорд Ветінарі. 

— Ні, не вміє! — крикнув Ваймз. 

— А у вас взагалі є волокуша? 

— Ні! — не витримав Ваймз. 

— О! Що ж, здається, на вулиці Сутій була крамниця господарських товарів. Це я так, про всяк випадок, сер Семюел. 

По втоптаному піску біля Ґебри прошкувала постать. Вона враз зупинилися, почувши десь знизу голосок, що з надією промовив: 

— Біп-біп-біп-дзинь? 

Бісик-органайзер відчув, як його підняли. 

— ЩО ТИ ТАКЕ? 

— Я бісик-органайзер другого покоління, з багатьма корисними та складними в користуванні функціями, Введіть-Своє-Ім’я! 

— НАПРИКЛАД? 

Навіть маленькому мозочку бісика-органайзера стало лячнувато. Голос, який до нього промовляв, звучав якось неправильно. 

— Я знаю, котра зараз година у всіх куточках світу, — він насмілився відповісти. 

— Я ТЕЖ. 

— Е… Я можу вести телефонну книжку актуальних контактів… — судячи з порухів, бісик-органайзер зрозумів, що його новий власник виліз на коня. 

— СПРАВДІ? У МЕНЕ ДУЖЕ БАГАТО КОНТАКТІВ. 

— Ну от, — сказав бісик, хапаючись за ентузіазм, що стрімко випаровувався. — Тож я додаю дані у записник, а коли вам треба буде знову зустрітися… 

— ЦЕ ВЖЕ ЗАЙВЕ. ЗАЗВИЧАЙ ВОНИ ТРИМАЮТЬ РУКУ НА ПУЛЬСІ. 

— Що ж… у вас багато запланованих зустрічей? — роздався стукіт копит, а тоді нічого, крім бурхливого вітру. 

— БІЛЬШЕ, НІЖ ТИ СОБІ МОЖЕШ УЯВИТИ. НІ… Я ДУМАЮ, ТВОЇ ТАЛАНТИ КРАЩЕ ПРИГОДЯТЬСЯ ДЕІНДЕ… 

Ще трохи шквального вітру, а тоді плюск. 

У Щурячій палаті було велелюдно. Присутність лідерів гільдій була обов’язковою, але там і без них було безліч людей, які вважали, що також мають право побачитись наостанок із покійником. Там навіть було кілька старших чарівників. Всі хотіли колись сказати своїм внукам: «Я там був»[29]. 

— Я переконаний, треба більше ланцюгів, — сказав Ветінарі, коли вони затрималися в дверях і побачили натовп, що зібрався. 

— Ви що, серйозно до цього ставитеся? — запитав Ваймз. 

— Надзвичайно серйозно, можете не сумніватись, командоре. Але якщо я з якихось причин виживу, доручаю вам придбати трохи кайданів. Ми повинні навчитися робити такі речі правильно. 

— Я триматиму їх під рукою, обіцяю. 

— Добре. 

Патрицій кивнув лорду Іржавському, що стояв між паном Боґґісом і лордом Дауні. 

— Доброго ранку, — привітався він. — Можна швиденько? В мене сьогодні насичений день. 

— Бачу, вам подобається і далі робити з Анк-Морпорка посміховисько, — почав було Іржавський. Він метнув погляд на Ваймза, викресливши його зі свого всесвіту. — Це не формальний судовий процес, лорде Ветінарі. Це притягнення до суду, щоб ви знали, в чому вас звинувачують. Пан Підступп каже, що до повноцінного судового процесу ще тижні й тижні. 

— Вам, без сумніву, вони недешево обійдуться. Ну що, продовжимо? — мовив лорд Ветінарі. 

— Пан Підступп зачитає обвинувачення, — оголосив Іржавський. — Але, якщо коротко, тобі добре відомо, Гевлоку, що тебе звинувачують в державній зраді. Ти дуже ганебно капітулював… 

— …але я не… 

— …і цілком протизаконно уступив усі права на суверенність нашого краю, відомого як Лешп… 

— …але такого краю не існує. 

Лорд Іржавський затнувся. 

— Ви взагалі в своєму розумі, сер? 

— Умови капітуляції потрібно було ратифікувати на острові Лешп, лорде Іржавський. Такого острова немає. 

— Чоловіче, ми минали його на шляху сюди! 

— А зараз його хтось бачить? 

Анґва постукала Ваймза по плечу. 

— Щойно ми причалили, на річці піднялася дивна хвиля, сер… 

Чарівники щось схвильовано обговорили, а тоді встав Архіректор Ридикуль. 

— Ваші світлості, схоже, в нас виникла проблема. Декан каже, що його там справді немає. 

— Це ж острів. Ви хочете сказати, що його хтось вкрав? Ви хоч знаєте, де він є? 

— Ми добре знаємо, де він, і його там немає. На його місці лише багато водоростей і уламків, — холодно відповів Декан. Він встав, тримаючи в руках невеличку кришталеву кулю. — Ми майже щовечора за ним спостерігали. Знаєте, щоб посперечатися. Звісно, з такої відстані картинка доволі нечітка… 

Іржавський витріщився на нього. Але Декан був надто великим, щоб викреслити його з картини світу. 

— Але ж не може цілий острів отак взяти і зникнути, — не здавався Іржавський. 

— Теоретично, мій лорде,