Террі Пратчетт - Джинґо, Террі Пратчетт

вони й з’являтися отак просто не можуть, але цей з’явився. 

— Можливо, він знову затонув, — припустив Морква. 

Тепер Іржавський втупився у Ветінарі. 

— Ти про це знав? — зажадав він відповіді. 

— Звідки мені про таке знати? 

Ваймз роздивлявся обличчя присутніх. 

— Ти точно щось про це знаєш! — сказав Іржавський. Він зиркнув на пана Підступпа, який хутко листав сторінки великої книги. 

— Мені тільки відомо, мій лорде, що Принц Кадрам у політично небезпечний для себе час обміняв грандіозну військову перевагу на острів, який, схоже, пішов на дно, — сказав лорд Ветінарі. — Хапонці — гордий народ. Цікаво, що вони думають із цього приводу? 

І тут Ваймз згадав генерала Ашала, що стояв біля престолу Принца Кадрама. Хапонці люблять успішних лідерів, подумав він. Цікаво, що стається з лідерами-невдахами? Тобто, подивіться, що ми робимо, коли ми думаємо… 

Хтось його штурхнув. 

— Це ми, сер, — мовив Ноббі. — Нам сказали, що в них немає волокушів, але за десять доларів можуть забацати стіл для пінг-понгу. Можемо потягнути його на трамплінчику, але сержант думає, що це буде комічно. 

Ваймз вийшов із приміщення і, потягнувши за собою Ноббі, притиснув малого чоловічка до стіни. 

— Куди ви подорожували з Ветінарі, капрале? І май на увазі, я знаю, коли ти брешеш. У тебе губи рухаються. 

— Ми… ми… ми… просто вирушили в невеличке плавання, сер. Він наказав, щоб я нікому не говорив, що ми запливли під острів, сер! 

— То ви… Під Лешп? 

— Зовсім ні, сер! Ми туди не запливали! То ще та смердюча діра. Від неї тхне тухлими яйцями. Клята печера завбільшки як місто, серйозно! 

— То ти, мабуть, дуже зрадів, що ви туди не запливали. 

Ноббі, схоже, попустило. 

— Саме так, сер. 

Ваймз потягнув носом. 

— Ти користуєшся якимось кремом піс… — він виправився, — якимось кремом замість гоління, Ноббі? 

— Ні, сер? 

— Мені пахне перебродженими квітами. 

— А, це просто сувенір, який я придбав у заморському краї, сер. Він довго тримається, якщо ви розумієте, про що я. 

Ваймз стенув плечима і пішов назад у Щурячу палату. 

— …і мене ще більше обурює припущення, що я, знаючи про це, вів переговори з Його Високістю… а, сер Семюел. Ключі від наручників, будь ласка. 

— Ти знав! Ти весь цей час знав! — заволав Іржавський. 

— Лорду Ветінарі висунуть якісь обвинувачення? — запитав Ваймз. 

Пан Підступп листав наступний том. Як на зомбі, у нього був неабияк схвильований вигляд. А сіро-зелений тон його шкіри суттєво позеленішав. 

— Не те щоби… — пробубнів він. 

— Але ще не вечір! — крикнув лорд Іржавський. 

— Що ж, коли доведете його провину, обов’язково дайте мені знати, і я його заарештую, — сказав Ваймз, розімкнувши наручники. 

Він чув оплески знадвору. Ніщо в Анк-Морпорку довго не трималося в таємниці. Клятого острова більше не було. І ось так все й вирішилося. 

Він зустрівся поглядом із Ветінарі. 

— Пощастило вам, еге ж? — сказав він. 

— О, сер Семюел, курка завжди на місці. Якщо добре придивитися. 

День видався чи не важчий за саму війну. Щонайменше один килим вилетів із Хапонії, а між палацом та посольством був безперебійний потік повідомлень. Біля палацу досі юрмився натовп. Щось відбувалося, і навіть якщо вони не знали, що саме, то не збиралися це проґавити. Вони хотіли стати свідками історичної події, яка могла от‑от статися. 

Ваймз пішов додому. На його подив, двері відчинив Віллікінс. У нього були засукані рукави, і вдягнений він був у довгий зелений фартух. 

— Ти? Як ти в біса так швидко повернувся? — здивувався Ваймз. — Пробач, це прозвучало неввічливо… 

— Я обманом потрапив на корабель лорда Іржавського, сер, скориставшись загальною метушнею. Я не хотів допустити, щоб тут усе скотилося в прірву. Боюся, столове срібло у відверто жахливому стані. А садівник не має ані найменшого поняття, як його чистити. Хочу заздалегідь попросити у вас вибачення за препаскудний стан столового начиння, сер. 

— Ще кілька днів тому ти відгризав людям носи! 

— Ах, не вірте кожному слову рядового Бурка, сер, — сказав дворецький, коли Ваймз зайшов усередину. — Тільки один ніс. 

— І потім ти біг сюди, щоб понатирати срібло? 

— Не годиться занижувати стандарти, сер, — він затнувся. — Сер? 

— Так? 

— Ми перемогли? 

Ваймз зазирнув у кругле, рожевощоке обличчя. 

— Е… ми не програли, Віллікінсе, — мовив він. 

— Ми ж не могли дозволити чужинському деспоту підняти руку на Анк-Морпорк, правда, сер? — запитав дворецький. Його голос ледь тремтів. 

— Гадаю, що ні… 

— Тож ми все правильно робили. 

— Гадаю, що так… 

— Садівник казав, що лорд Ветінарі обвів хапонців круг пальця, сер… 

— А чому б і ні? Він інших теж дурить. 

— Було би добре, сер. Леді Сибіл у Дещо Рожевій Вітальні, сер. 

Коли зайшов Ваймз, вона невміло щось в’язала, але підвелася й поцілувала його. 

— Я вже чула, — сказала вона. — Молодці, — вона зміряла його поглядом. Наскільки їй було видно, він був цілий і неушкоджений. 

— Я не впевнений, що ми перемогли… 

— Те, що ти повернувся додому живий, вже рахується за перемогу, Семе. Хоча, звісно, я би не сказала цього в присутності Вельможної Селашіль, — Сибіл помахала перед ним в’язанням. — Вона організувала комітет, щоб ми в’язали шкарпетки нашим бравим хлопцям на фронті, але виявилося, що ви повернулися. А я ще навіть до пуття не розібралася, як в’язати п’ятку. Вона, мабуть, буде незадоволена. 

— Е…у мене, по-твоєму ноги, як у жирафа? 

— Ем… — вона глянула на в’язання. — Може, тобі шарфик треба? 

Він знову її поцілував. 

— Я збираюся прийняти ванну, а тоді щось перекусити, — сказав він. 

Вода була літепла. Ваймз туманно здогадувався, що Сибіл збрело в голову, ніби не гоже набирати гарячі балії, поки бушує війна. Він лежав у ванні, так що тільки ніс стирчав над поверхнею, коли почув якісь віддалені голоси впереміш із тим специфічним ґлонґґлонґ, коли ти по вуха в воді. Тоді відчинилися двері. 

— Фред прийшов. Тебе викликає Ветінарі, — доповіла Сибіл. 

— Вже? Але ж ми ще навіть не сіли вечеряти. 

— Я піду з тобою, Семе. Він не може отак викликати тебе, коли йому заманеться. 

Сем Ваймз намагався напустити на себе максимально серйозний вигляд, на який може спромогтися людина, тримаючи в руці губку. 

— Сибіл, я командор Варти, а він правитель міста. Це не те саме, що піти поскаржитися вчителю, бо я погано тямлю в географії… 

— Я сказала, що піду з тобою, Семе. 

Човен ковзнув рейками прямо в воду. Нагору піднявся струмінь бульбашок. 

Леонард зітхнув. Він свідомо вирішив не затикати його корком. Течія може віднести його куди завгодно. Він сподівався, що його закотить у найглибшу океанську западину чи навіть прямісінько за Узбіччя. 

Він пройшов непоміченим крізь юрби людей, поки не дістався палацу. Зайшов у таємний коридор і, навіть не думаючи, оминув різні пастки на шляху, адже він же їх і придумав. Він дістався дверей до своєї просторої кімнати і відімкнув їх. Опинившись всередині, він знову замкнув двері і просунув ключ у шпарину під ними. А тоді зітхнув. 

То ось він який, світ? Справжня божевільня, повна божевільців. Що ж, відтепер він буде обережним. Було очевидно, що деяким людям кортить усе обернути на зброю. Він заварив собі горнятко чаю. Вийшов дещо затягнутий процес, бо він тим часом розробляв кращий вид