Крістофер Пріст - Престиж

біг прямісінько на мене, але він був шокований і витягнув руки перед собою, ніби захищаючись. Зіткнення було неминучим.

Ми одночасно спіткнулися і гепнулися на кам’яну підлогу. На якусь секунду він осідлав мене, проте я вислизнув з його рук. Потім я потягнувся до нього.

— Не чіпай мене! — заволав він і, припавши до підлоги, відповз подалі.

Я примудрився схопити його за щиколотку, але мій противник вивернувся. Охоплений жахом, він втратив дар мовлення і белькотів щось незрозуміле.

— Бордене, ми мусимо припинити цю небезпечну ворожнечу! — спробував вимовити я, але мій голос і цього разу пролунав ледь чутно — якийсь невиразний хрип.

— Я ненавмисно! — відгукнувся він.

Борден таки зумів підвестися і прожогом кинувся геть, перелякано озираючись на мене. Я відмовився від боротьби й дозволив йому втекти.

ІІ

Після того прикрого випадку я повернувся до Лондону, де впродовж наступних десяти місяців добровільно існував у світі тіней.

Збій в роботі апарата справив руйнівний вплив на мою душу та тіло, призвівши до конфлікту між ними. Фізично я перетворився на привида мого колишнього «я». Я жив, дихав, їв, справляв природні потреби, чув і бачив, відчував тепло і холод, але залишався безтілесним. При яскравому світлі, якщо перехожі не надто пильно розглядали мене, я здавався більш-менш нормальним, хоча й дещо блідим. За похмурої погоди або при штучному освітленні я ставав схожим на невиразний фантом. Мене можна було не просто побачити, а побачити наскрізь. Обриси тіла не зникали, і ті, хто придивлялися уважніше, розрізняли риси обличчя, одяг та інші деталі, але більшість очевидців сприймали мене як мерзенну потвору з потойбіччя. Білетерка й Борден перелякалися так, ніби зустріли примару, і вони мали підстави боятися. Я швидко зметикував, що не лише викликаю жах у оточуючих, а й наражаю себе на небезпеку. Важко передбачити дії наполоханих людей. Кілька разів траплялося, що якісь незнайомці жбурляли в мене різними предметами, стараючись відігнати. Одним із цих предметів був запалений каганець, що майже влучив у мене. Ось чому я намагався нікому не потрапляти на очі.

Попри все, мій розум несподівано звільнився від тягаря фізіологічних обмежень. Я відкрив у собі якості, яких мені бракувало раніше: зосередженість, кмітливість, оптимізм. Один із парадоксів, обумовлених такими змінами, полягав у тому, що я здебільшого почувався сильним і активним, хоча насправді був неспроможним робити елементарні фізичні зусилля. Приміром, я мав навчитися тримати письмове приладдя і столові прибори: варто було взяти якусь річ, не контролюючи свої рухи, як вона вислизала з рук.

Становище, в якому я опинився, було настільки гнітючим і неприємним, що моя відновлена духовна енергія, трансформована в абсолютну ненависть і страх, повсякчас спрямовувалася на одного з братів Борденів, який скалічив мене. Він продовжував висотувати мою духовну енергію так само, як його напад висотав мою фізичну силу. Фактично я сховався від світу і в певному сенсі помер.

ІІІ

Невдовзі я виявив, що за бажанням можу бути як видимим, так і невидимим.

Якщо я виходив надвір після настання сутінків, та ще й одягав сценічний костюм, який був на мені під час останнього виступу, я міг потрапити непоміченим куди завгодно. Якщо ж я волів прикинутися звичайною людиною, я перевдягався в інше вбрання і наносив грим, аби надати моїм рисам більшої чіткості та рельєфності. Маскування не було ідеальним — запалі очниці мали моторошний вигляд; якось один пасажир у погано освітленому омнібусі, помітивши дивний просвіт між моїм рукавом та рукавичкою, здійняв ґвалт, і мені довелося хутко тікати.

Я не мав жодних труднощів із грошима, харчуванням і житлом. Будучи невидимим, я брав усе, що хотів, а за інших обставин платив гроші за послуги. Я не переймався такими дрібницями.

Найбільше мене турбував стан здоров’я мого пре­стижу.

Прочитавши газетний репортаж, я з’ясував: те, що я мигцем побачив на сцені, не відповідало дійсності. У статті говорилося, що Великий Дантон отримав травму в Лоустофті і був змушений скасувати подальші ангажементи; наразі він лікується вдома й сподівається незабаром повернутися на сцену.

Я зітхнув із полегкістю, але неабияк здивувався! За секунду до того, як опустилася завіса, я встиг роздивитися мій престиж, закляклий у неживій позі, яку я називаю «позою престижу». Престиж — вихідне тіло, що підлягає транспортуванню, а потім немовби помирає всередині апарата Тесли. Приховування і збереження трупів — єдина серйозна проблема, що її я мав розв’язати, перш ніж демонструвати глядачам мій номер. Кожен новий виступ передбачає створення одного престижу.

Новини про травми й скасовані ангажементи підштовхнули мене до такого висновку: тієї ночі сталося дещо незвичне. Транспортування було частковим, а я — прикрий наслідок помилки. Більша частина моєї сутності залишилася на сцені.

Ми обоє — я та мій престиж — дуже постраждали через втручання Бордена. Кожен із нас стикнувся з проблемами. Я став схожим на фантом, а у мого престижу погіршилося здоров’я. Попри те що він зберігав тілесність і свободу пересування у навколишньому світі, він був приречений на смерть відтоді, як трапилася біда. Натомість я був змушений жити серед тіней, хоча з моїм здоров’ям усе гаразд.

У липні, за два місяці після інциденту в Лоустофті, коли я все ще намагався осмислити цю трагедію, мій престиж вочевидь прийняв самостійне рішення — наблизити смерть Руперта Енджера. Саме так я вчинив би на його місці. Щойно мене осяйнула здогадка, я усвідомив, що він — це я. Ми вперше розробили однакову стратегію поодинці. І я вперше відчув: незважаючи на те, що ми відокремилися і жили своїм життям, нас поєднували спільні почуття та емоції.

Невдовзі мій престиж повернувся до Колдлоу-Хаус, аби перебрати права на спадщину. І знову наші міркування збіглися — я зробив би те саме.

Що ж стосується мене, я залишився в Лондоні. Я мав здійснити один лиховісний задум, причому зробити це таємно, без загрози для репутації Колдердейлів.

Коротко кажучи, я замислив нарешті звести рахунки з Борденом. Я мав намір вбити його — точніше, вбити одного з братів. Його подвійне життя полегшувало моє завдання. Він підробив офіційні документи, що засвідчували існування близнюків, унаслідок чого його брат мусив зачаїтися, зникнути з лиця землі. Якщо лише один Борден жив серед людей, що заважало мені вбити другого? Таке діяння поклало би край їхньому обману і принесло би мені не менше моральне задоволення, ніж знищення обох. Я чудово розумів, що мене, Руперта Енджера — примарну істоту (чий двійник, що носив моє прізвище, був привселюдно похований та оплаканий),— ніколи не спіймають і навіть не запідозрять у вчиненні злочину.

У Лондоні я почав готуватися до реалізації своїх планів. Скориставшись здатністю бути невидимим, я стежив за Борденом, поки мій ворог спокійно жив своїм життям і займався повсякденними справами. Я спостерігав за ним, коли він перебував у власному будинку, бачив, як він готується і репетирує свою програму в майстерні; я був незримо присутнім за лаштунками театру, де він виступав; я супроводжував його до таємного гніздечка в північній частині Лондону, де він мешкав з Олівією Свенсон. Одного дня мені пофортунило стати свідком короткої зустрічі Бордена з братом — вони крадькома перетнулися на темній вулиці й квапливо обмінялися повідомленнями (певно, йшлося про термінову справу, яку треба було обговорити віч-на-віч).

Остаточний вирок я виніс йому тієї миті, коли побачив його з Олівією. Рани, завдані її давньою зрадою, ще не загоїлися, і я не