Адалін Черно - Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно

— Ти не кинула свого коханця, — стверджує.

— Не кинула. А мала б?

— Я ж попереджав, Лєро, — якось приречено каже Ігор. — Мені не подобається, що ти з ним спиш.

— Відколи ти береш участь у виборі мого коханця? — вражено питаю. — Ти якщо забув, ми розлучилися.

— Ти моя, Лєро. Завжди була й будеш. Я дозволив тобі розважитися на стороні, ми квити, але час з цим закінчувати. Повертайся до мене.

— Як хто я маю повернутися? У тебе дружина.

— Дружина, — він киває. — Вона змогла дітей народити, а ти так… пустоцвіт. Ти думаєш, йому потрібна така? Отямся, Лєро. Ти розповіла йому про сина, він весь вільний час із ним проводить. І з колишньою дружиною, — Ігор усміхається, а мені стає недобре.

Я стільки раз ревнувала Богдана до Анжеліки, що не передати словами. Злилася, коли дізнавалася, що він після роботи поїхав побачити сина, а, отже, і її. Влаштовувати скандали й істерики не бачила сенсу. Він не втратить сина тільки тому, що я не хочу його зустрічей із нею. Ігор ніби знає, де мої больові точки, ніби ретельно стежить за нами й смикає за ниточки.

— Ти думаєш, я не знав, що ти йому скажеш? Ти така передбачувана, маленька. Ми з тобою стільки прожили, я тебе добре встиг вивчити. Кидай його, Лєро, тому що далі буде тільки гірше. Я ж не дам вам спокійно жити, ти знаєш. Та я до ладу й не робив нічого, — усміхається. — Натиснув трохи, уявляєш, скільки ти не будеш бачити свого коханця, якщо я почну діяти. А там він може й без бізнесу залишитися.

— Іди, Ігорю, я тобі нічого не винна. Роби, що хочеш, Богдан з усім впорається, я впевнена.

— А ти? Ти впораєшся? Знаючи, що могла й нічого не зробила, щоб запобігти проблемам?

Я мовчу. Й так картаю себе за те, що Богдан не може дозволити собі ні дня відпустки, що сидить весь час на роботі й все контролює. У нього явно було більше вільного часу до погроз Ігоря.

— Іди, Ігорю.

Я не хочу йому потурати, хоча почуття провини занадто сильне. Прошу його залишити мене саму й піти з квартири, яка колись була нашою. Ігор не поспішає, хитає головою, каже щось схоже на «Я ж хотів по-доброму» й дістає телефон. Простягає його мені. На екрані два відео. Тимофій і Даня. Кожен із них мирно грає на дитячому майданчику. Я ковтаю, здіймаю очі на колишнього чоловіка.

— Їх твій Богдан теж захистить, Лєро? І добре сім’я Лебедєвих, припустимо, вони встигнуть захистити хлопчика, а твоя найкраща подруга, Лєро? Вона зможе?

Я ковтаю. Страх за дітей розповзається всім тілом. Найгірше те, що я нічого не можу зробити. Взагалі нічого. Ніяк запобігти ситуації або захистити малюків. Даньку Настя захистити не зможе, а Богдан… чи стане він це робити? Я хочу завити від безвиході, але замість цього запитую:

— Чого ти хочеш?

— Всього лише щоб ти кинула його.

— Все? Жодних переспати з тобою?

— Рано чи пізно ти прийдеш до мене, — впевнено говорить він. — Я не дозволю тобі бути з іншим.

— Я ніколи не прийду, чуєш, — шиплю.

— Ще і як прийдеш, — Ігор усміхається. — Я вмію чекати.

— Нізащо!

— Бісиш! — різко викрикує Ігор.

Підходить ближче, втискає в стіну й безсоромно мацає мене руками попри опір. Колишній чоловік намагається мене поцілувати, облизує шию, не звертаючи уваги на протести, заламує руки, хапає за дупу. Я кричу, щось мугикаю, кусаю його за долоні якщо вдається. Злюся, коли не можу його відштовхнути. Усе припиняється за секунду. Мене раптом більше не притискають і не намагаються зламати. Наважуюся розплющити очі й натикаюся на злого Ігоря.

— Ти моя, дурепо! Я однаково візьму те, що належить мені.

Сказавши це, він іде, а я сповзаю по стіні. Мобільний спалахує вхідним дзвінком. Богдан. Я не відповідаю. Ні на перший, ні на десятий дзвінок. Потім побоююся, що він приїде, й передзвонюю йому сама. Імітую задоволений голос, намагаюся, щоб той не здригнувся.

— Так.

— Ти де? Щось сталося?

— Я вдома, — байдуже відповідаю. Мовчу. Поняття не маю, як йому сказати.

— Ти приїдеш?

— Ні.

Пауза. У слухавці не чути навіть дихання. Я навіть дивлюся на екран, щоб переконатися, що розмова все ще триває.

— Він знову тобі погрожував?

— Ні, звісно, — сміюся. — Він просто довів мені, що я все ще кохаю його.

— Лєро-о-о-о…

Я захлинаюся сльозами. Скиглю в руку, відводячи слухавку далі, щоб він не почув.

— Навіщо ти так?

— Як, Богдане? Ти бачив, як я за ним страждала. Ось і… між нами все скінчено. Я пришлю свою помічницю забрати речі.

— Нумо я приїду, поговоримо.

— Не варто, я не сама. Богдане, ти дорослий хлопчик, розумієш, як усе влаштовано. Він приїхав, я зрозуміла, що кохаю, а далі зіграла пристрасть і бажання… мені шкода, що…

Далі я не договорюю, тому що чую довгі гудки…