Нідейла Нельте - Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте

Антер стислий весь, як же неприємно йому тут перебувати. Потерпи трошки, рідний.

Фуршет, раби страви носять, щось перекушую, намагаюся нічого не випустити з інформації. Стискаю поводок Антера. Селій поруч в'ється, Халір поряд за компанію, за Халіром пильно стежить руда дівчина – незадоволена, мене їхні стосунки не стосуються, розпитую про гостей.

Гості якось розбиваються за віком, молодь окремо, більш старше покоління окремо, але мені потрібно і з тими, і з тими поспілкуватися. Раптом якесь ворушіння, усі затихають...

Входить дівчина. Чи ні, все-таки жінка. Худа, безбарвна, ненафарбована, в дивному костюмі ділового типу – світла вузька спідниця, закритий верх. Очі якісь білясті, водянисто-сірі, але погляд... Тільки по погляду й видно, що доросла жінка, причому займає непогане положення.

Ззаду тінню йде охоронець – мабуть, елітний раб, складно розібрати, на ньому ніяких поводків, нашийників або інших відмітин, одяг звичайний. Втім, так, бачу пульт на поясі. Раб.

До неї стрімко підходить Свелла:

– Здрастуйте, леді Келло!

Судорожно згадую – не пригадаю щось. Але Свелла кличе мене, бере за руку:

– Леді Келло, дозвольте представити вам леді Ямаліту Станянську, вона з вашого роду «Мечоносця».

– Чула, – киває Келла, простягаючи мені руку. Тисну. Сподіваюся, цілувати не потрібно? Про що це вона там чула...

– А це леді Келла Перельська, вона відноситься до правлячого дому Глави «Мечоносця». Як чудово, що ви вшанували нас своєю присутністю! Ямаліто, не уявляєш, як тобі пощастило, це ж така рідкість...

Свелла щось щебече, здається, я проймаюся власним везінням. Треба буде якось із нею стосунки зав'язати. Тільки ж начебто потрібно чекати, доки вона сама схоче, нав'язуватися до старших аристократів – не по етикету.

Захоплено лепечу про надану честь, але у неї такий погляд, що вважаю за краще не перегравати, посміхнутися з легкою гідністю, повідомити, що завжди до її послуг, і заткнутися. Дивна панянка, незрозуміла і не дуже схожа на решту «вищого світу».

Йде далі, з усіма вітається, Свелла її супроводжує як господиня, хвіст з гостей рухається слідом – лише ми з Антером залишаємося.

– Ти її знаєш? – питаю тихо.

– Перший раз бачу, – відповідає. Дивлюся на нього, обличчя незворушне.

– Антере, – згадую. – А ти з лео-пумами стикався? У тебе такий погляд був...

– Лео-пума за півтори хвилини людину з'їдає, – вимовляє безбарвно. Навіть знати не хочу, де він це міг бачити.

– Тут вони в вольєрі, – нагадую. Киває.

Треба ж, мої улюблені Корнель з Олинкою завітали! Олинка в білій сукні – сама невинність. Як це без раба сьогодні, не вірю, що ні привезла з собою. Перші півгодини мабуть протримається, враження справити.

Розкланюються з Келлою, потім помічають мене, направляються.

Ох, як вона на Антера дивиться, прямо хочеться грудьми закрити.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно