Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

Портрет молодої, вродливої, стрункої жінки з золотавим хвилястим волоссям, з ніжним, красивим профілем, білосніжною шиєю та ледь помітним виразом жалю в очах… Джованна померла молодою!

Її сукня, рукави, оксамит — усе напрочуд гарне. Вочевидь, Джованну обслуговувала першорядна кравчиня, і, хоч на портреті вона виглядає заледь не святою, — не можу позбутися враження, мовби вона усвідомлювала це з деяким навіть задоволенням. Хочу, щоб вона повернулася до мене «в анфас» і показала своє обличчя цілком.

Тітка ж Рут гадає, ніби вона, Джованна, виглядає дивно; тітка, я бачу, сумнівається, чи випадає, щоб ця молода жінка красувалася в одному покої з суворою, в династичних прикрасах, королевою Олександрою.

Я, казати відверто, сумніваюся теж.

10 червня 19…

Тепер незмінно готую уроки в Країні Висот — поміж тих чудових, високих, стрімких дерев. Я-бо жриця лісів — споглядаю дерева не лише з замилуванням, а навіть з побожністю.

Дерева, подібно до деяких людей, за ближчого знайомства лише виграють. Як би палко не любив їх спочатку, — можеш бути певним, що любитимеш їх ще дужче, мірою того, як минають літа, як пізнаєш їхні риси та властивості, як переживаєш разом із ними зміну пір року. Про любі мені дерева Країни Висот я знаю безліч речей, котрих не знала, коли приїхала сюди два роки тому.

Дерева не менше, ніж люди, обдаровані неповторною індивідуальністю. Немає двох однакових ялин. Завжди є якась особлива галузка, чи кора, що репнула, якийсь вигин, котрий вирізняє певне дерево серед його товаришів. Одні дерева люблять рости в громаді, є товариськими за своєю вдачею, сплітають гілля в обіймах, достоту як Ільза і я — наші руки; подібно до нас, вони пошепки звіряють одне одному свої таємниці. А інші є гордовитими, тримаються осторонь від посестер і побратимів, неначе Мурреї; є й безнадійні самітники, що не знаються ні з ким, опріч вітру та неба. Але саме такі дерева найбільше гідні пізнання. Людина дужче пишається дружбою з ними, коли нарешті здобуде їхню довіру й любов, ніж тою прихильністю, якою негайно обдаровують його дерева негорді, приступні. Сьогодні я раптом уздріла велику зірку, завішену понад ялиною, що росте перед моїм вікном. Зазнала дивного почуття від споглядання двох пишнот, які несподівано зустрілися у земному (чи понадземному) просторі. Цей образ буде скрашувати моє нинішнє життя — шкільне одноманіття, миття посуду, ба навіть суботні прибирання в оселі тітки Рут.

25 червня 19…

Сьогодні ми складали іспит з історії, а саме — з епохи Тюдорів. Та епоха неабияк мене захоплює, але найдужче захоплює те, про що історія мовчить, а не те, про що вона розповідає. Історики не повідомляють нам того, що справді, передусім, воліла би знати. Про що думала Джейн Сеймур, коли прокидалася у темряві? Про замучену Анну чи про бліду, всіма полишену Катерину? Чи, може, про своє нове намисто? Чи спадало їй бодай колись на гадку, що вона заплатила за свою корону занадто дорого, чи була просто задоволена тією, сказати б, оборудкою, яку зуміла залагодити? Чи щаслива була народженням сина, чи бачила внутрішнім зором юрбу привидів, що тислися до неї з погрозами на вустах? Чи завжди Джейн Грей була доброзичливою і ласкавою до всіх своїх знайомих, чи все ж таки переживала хвилини шалу та гніву? Що думала про Шекспіра його власна дружина? Чи існував коли-будь чоловік, який був закоханий у королеву Єлизавету? Щоразу ставлю собі такі запитання, коли гортаю сторінки підручника, котрий подає нам королів та королев як безживних маріонеток.

7 липня 19…

Другий рік навчання у вищій школі минув. Результати іспитів — мої результати — приємно здивували навіть тітку Рут, яка зволила заявити, мовляв, завжди вірила у мої здібності, от тільки не знала, чи здатна я до наполегливої праці. Я — перша учениця у своєму класі. Це тішить моє самолюбство. Але починаю розуміти, що мав на увазі Дін, твердячи, мовби справжня освіта визначається сумою наших переживань і вражень. Справді: головним джерелом поповнення моїх знань були вилазки до Країни Висот, незабутня ніч, проведена на стозі сіна, портрет Джованни, стара жінка, що замолоду вліпила шльопанця майбутньому королеві, мої старання писати правду й нічого, крім правди, і подібні речі. Навіть сутички з Евеліною, її неприязнь дечого мене навчили. Коли вже зайшла про неї мова: провалила іспит і мусить залишитися на другий рік у тому ж класі. Жаль, щиро жаль мені Евеліну!

Кажу так, ніби я шляхетна, завжди готова прощати особа. Але будьмо чесними до кінця. Шкодую, що не склала іспит переважно тому, що в противному разі вона б уже випустилася зі школи наступного року.

20 липня 19…

Ми з Ільзою щодня ходимо тепер купатися. Тітка Лаура стежить за тим, щоб ми брали з собою купальні костюми. Цікаво мені, чи дійшли до її вух поголоски про наше купання без відповідних костюмів.

Життя чудове, розкішне, прекрасне! Попри те, що нині отримала аж три конверти з поверненими рукописами. Нічого: ті самі видавці з часом тужитимуть за моїми творами, смиренно їх у мене проситимуть. Нині тітка Лаура навчає мене, як робляться чудові, геть особливі шоколадні тістечка — за рецептом, який отримала тридцять років тому від однієї зі своїх приятельок, що згодом оселилася у Вірджинії. Ніхто у Чорноводді не володіє секретом виготовлення таких тістечок. Тітка Лаура зажадала від мене урочистої обітниці, що я нікому його не викажу.

Точною назвою цієї лагомини є «Диявольський присмак», але тітка Елізабет проти вживання такої назви.

2 серпня 19…

Навістила сьогодні пана Карпентера. Лежить з ревматизмом. Видно, як він старіє. Минулого року мав чималі неприємності. Учні висловили колективний протест супроти його вчителювання, однак цей виступ залишився без наслідків: більшість дорослих чорноводців розуміє, що пан Карпентер, попри все, є винятковим учителем.

— Не можна вчити інших і бути водночас лагідним, — пробурчав у відповідь на заувагу, ніби учнівські скарги