Василь Григорович Ян - Чінгісхан

за одним звернули в різні боки, до своїх погорілих селищ.

Хаджі Рахім ішов рівною, розміреною ходою, наспівуючи за звичкою арабські пісні. Туган уже дуже виріс. З-під голубої чалми, як належить юнакові, вибивався довгий чорний завиток волосся і спадав на плече. Він закинув за спину дорожній мішок і, спираючись на довгу палицю, легко вибігав на зустрічні горби і вдивлявся в далечінь, у ледве мріючі гори, оповиті сизим серпанком, озирався навколо, все намагаючись запам’ятати, все зрозуміти. Він жив тепер повним щасливим життям, яке видавалося особливо радісним після важких місяців, проведених у похмурому вогкому підземеллі гургандзької в’язниці.

Чорний осел, поводячи довгими вухами, дріботів міцними копитцями. У нав’ючених на осла мішках зберігалися книги і згортки арабських та перських поетів і запас їжі на кілька днів.

Часом вдалині показувалася хмарка куряви, потім з-за дерев з’являлося кілька монгольських вершників, які супроводжували знатного начальника — «даругу» — або охороняли поволі виступаючих верблюдів, нав’ючених мішками з зерном. Один із монголів відокремлювався від інших, підлітав до Хаджі Рахіма і кричав:

— Ти хто? Куди йдеш?

Хаджі Рахім мовчки збивав свою шапку на потилицю, і на лобі показувалась прикріплена до тонкого обруча золота пластинка з зображенням літаючого сокола, Тоді поволі опускалась піднята рука з канчуком, і монгол, вигукнувши: «Байартай! Урагх!»[120], круто повертав коня і мчав доганяти свій загін.

А дервіш, насунувши на лоба свою гостроверху шапку, йшов далі і заспівував нову пісню:

Рушай же вперед, мій чорний Бекіре, під співи, Туди, де на душу живу небезпека чигає. Вже досить людей в шосте лі своїй померло, Лиш боягузів смерть на червонім піску лякає…

У пустинному місці з-за горба несподівано вилетіли чотири вершники й зупинилися впоперек стежки.

— Стійте! — закричав один з них, старий з глибокими зморшками на смаглявому, аж чорному обличчі. — Яке твоє ім’я?

— Достаток, простір і благополуччя тобі! — відповів дервіш. — Навіщо тобі потрібне моє ім’я?

— Я впізнав тебе! Від мене не втечеш! Ти був писарем у мусульманина Махмуд-Ялвача, який ганебно продався монголам. Ти допомагав йому грабувати народ і за це зараз відчуєш гостре лезо мого меча.

— У твоїх словах дві краплини чистої істини, а вся решта — каламутний потік чорної брехні.

— Якої брехні? — люто вигукнув старий і витягнув з піхви криву шаблю.

— Правда, що я був писарем у шановного мусульманина Махмуд-Ялвача, правильно, що я заслуговую смерті і її побачу, бо хто зможе втекти від неї? Але я ніколи нікого не грабував, а лише записував на довгих сувоях награбоване монголами і писав прошения всім скривдженим, хто приходив до Махмуд-Ялвача з скаргами і просьбами заступитися.

— Якщо ти, дервіше, не хочеш утратити тут-таки, на цьому місці, твій ковпак разом з головою, — все ще кричав старий, — то зараз же підеш за нами і не намагайся втікати.

— Я завжди йду до тих, хто кличе мене, — сказав спокійно дервіш, — Але ти мені не сказав твого імені. На кого мені поскаржитись аллахові, якщо ти затягнеш нас у вир загибелі?

— Раніше ніж аллах тебе розсудить, тебе розсудить меч «чорного джигіта», — відповів один з вершників. — З нашим начальником тобі буде не до жартів.

Вершники, звернувши з дороги, попрямували на північ, заглиблюючись у розпечені жовті піски. Рідка жорстка трава, де-не-де кущі прозірчастого тамариску, ящірки, що квапливо розбігалися, надавали місцевості вигляду похмурого й сумовитого. Туган шепотів Хаджі Рахіму.

— Невже прийшов наш кінець? Для чого ти погодився на цю непотрібну подорож? Як тихо і щасливо ми жили у Самарканді.

— Не треба ремствувати до пори до часу, — відповів дервіш. — Сьогоднішній день ще не скінчився, а майбутнє повне несподіванок.

Довго йшли подорожні, все простуючи на північ. Нарешті, на перехресті двох ледве помітних стежок вершники зупинилися. Один із них виїхав на горб, довго вдивлявся на всі боки, потім вказав рукою на захід і крикнув:

— Швидше, швидше туди! Сонце сідає.

Уже в цілковитій темряві Хаджі Рахім разом з іншими наблизився до яскраво палаючого багаття. Вони перебували на дні сухого яру. У дервіша і Тугана руки були скручені за спиною, а петлі арканів зашморгнули шию, щоб полонені не надумали зникнути в темряві. Старий, що їх затримав, підвів обох до самого вогню і наказав стати на коліна. Поряд з ними поставили осла.

Біля багаття на невеликому килимку сидів, підібгавши ноги, худорлявий похмурий туркмен. На загорілому бронзовому обличчі різко виділялися блискучі круглі очі. Поруч на килимку лежав прямий меч-кончар. «Де я бачив цього гордого джигіта? — думав Хаджі Рахім, спостерігаючи туркмена. — Безперечно, це «чорний вершник…»

На ньому був чорний чекмінь, чорна шапка, зсунута на потилицю, і поблизу стояв на припоні високий вороний кінь. Навколо багаття сиділо десятків зо два джигітів в обшарпаному одягу, але з чудовою зброєю у сріблі. На приведених полонених позирали одні насмішкувато, інші злісно.

Один із Д гітів зняв з чорного осла килимовий мішок і витрусив з нього в’язку коржів, торбинку з ізюмом, диню і шматок кислого сиру. Потім обережно поклав другий мішок з борошном і витрусив третій килимовий мішок. В ньому були пенал з чорнильницею, кілька книг і сувоїв і інструменти зброяра.

Джигіт з круглими очима взяв одну книгу, покрутив у руках, перегорнув кілька сторінок і