Василь Григорович Ян - Чінгісхан

Інший на місці Хаджі Рахіма вважав би себе дуже щасливим: він жив у маленькому будиночку, покинутому господарями, і міг користатися ним, як своїм; повернувшись із канцелярії, він сидів на приступці ганку перед виноградником, де на старих лозах наливалось стільки янтарного винограду, що врожай його забезпечив би власника на цілий рік; біля будинку ріс такий високий платан, що тінь його падала й на сусідню мечеть і оберігала від спеки маленький будинок дервіша. Тут-таки протікав арик[118], що зрошував виноградні лози, і в вечірній прохолоді Хаджі Рахім навчав алгебри і арабського письма свого молодшого брата Тугана.

Але Хаджі Рахім був шукачем не благополуччя, а незвичайного, і на серці його жевріли гарячі жарини неспокою. Незабаром він уже не міг миритися з тією роботою, яку виконував. Щодня до канцелярії приходили сотні прохачів, звичайно з скаргами на утиски монголами мирних жителів; уся країна була під владою нових завойовників, які розпоряджалися народом, як вовки в овечій кошарі.

Тоді Хаджі Рахім сказав собі: «Доволі, дервіше! Хто служить ворогові рідного народу, той заслуговує прокляття замість похвали», — і він пішов до Махмуд-Ялвача, вирішивши сказати йому правдиво все те, що спалює йому серце.

Він знайшов Махмуда у великому палацовому саду, де той підстригав на виноградній лозі сухе гілля і в цьому знаходив відпочинок від своїх турбот. Махмуд вислухав дервіша і сказав:

— Ти хочеш покинути рідну матір, покриту ранами і знемагаючу від страждань?

— Я не хочу служити поневолювачам народу…

— Мабуть, ти і мене вважаєш лиходієм за те, що я служу поневолювачам рідного народу? Ось що я тобі відповім на це. У нашого повелителя, великого кагана Чінгісхана, є головний радник, китаєць Єлю Чу-цай. Він завжди каже, не боячись, правду Чінгісханові. Він один спиняє його від непотрібного знищення цілих міст, пояснюючи: «Якщо ти переб’єш усіх жителів, то хто ж платитиме податки тобі і твоїм онукам?» І Чінгісхан після йото слів милує сотні тисяч полонених… Те саме я намагаюсь робити біля сина Чінгісового, Джагатай-хана, щоб врятувати наш мусульманський народ від поголовного винищення. Ти бачив обличчя Джагатая? Якою безумною люттю сповнені його очі! Щодня на прийомі він вказує пальцем на кого-небудь з страшними словами: «Алиб— барин!»[119] і нещасного ведуть на страту. А я щодня стараюсь вирвати в нього милість і пощаду.

— Я залишуся на моїй батьківщині, — відповів Хаджі Рахім. — Та дай мені іншу роботу: я не маю сил більше писати рахунки одежі, вкритої плямами крові, і бачити людські сльози.

— Гаразд, я дам тобі важливе доручення.

— Я слухаю, мій пане.

— Мені сказали, що повелитель північних і західних країн Джучі-хан, старший син Чінгісхана, одержавши в спадщину північні землі Хорезму, йде їх підкоряти.

— Я можу тільки сказати: ковалі і мідники Гурган— джа не віддадуть без бою свого міста, як це зробили жителі Бухари і Самарканда.

— Мені треба переслати Джучі-ханові листа, але в дорозі, у пісках Кзилкумів з'явилися загони, які нападають на монголів і вбивають їх. Кажуть, що на чолі їх стоїть якийсь «чорний вершник» Кара-Бургут на дивному чорному коні. Він невловимий. Він з’являється несподівано в різних містах Кзилкумів, роблячи величезні пробіги, і зненацька безслідно зникає. Серед населення поширені чутки, що сам шайтан допомагає йому.

— Цей «чорний вершник» доводить, — сказав Хаджі Рахім, — що серед мусульман ще збереглися сміливі джигіти.

— Я дам тобі листа до самого Джучі-хана. Ти сховаєш цього листа так, щоб ні монгольська варта, ні «чорний вершник» не перехопили його. Інакше ти і себе і мене занапастиш.

Хаджі Рахім опустив очі. «Що це за лист, який може занапастити того, хто послав?» Він підвів очі. На золотому небі заходу переплелося виноградне листя» Махмуд-Ялвач стояв нерухомо, і його погляд, здавалося, проникав у думки дервіша. Він поклав руку на свою бороду, позначену сріблом часу, і легка посмішка сковзнула по його вустах.

— Я доставлю листа Джучі-ханові, — сказав Хаджі Рахім, — і ніхто не прочитає його. Я видовбаю дірки в моєму посоху, покладу туди листа і заліплю його воском. Але чи пощастить дістатися до великого хана? Він тепер воює у кипчацькому степу, де блукають ватаги, вбиваючи зустрічних. Я подібний до комашки, яка тут повзе біля твоїх ніг стежкою саду. Що зі мною буде, коли я вийду з-під захисту твоєї могутньої руки? Я не боюся «чорного джигіта», але на першій-таки заставі мене схопить монгольська варта і порубає на частки.

Махмуд-Ялвач нахилився, підійняв з доріжки червоного жучка і поклав собі на вузьку бліду долоню. Жучок квапливо побіг до кінця пальця і, розпроставши крильця, полетів.

— Подібно до цього жучка, ти переберешся там, де не пройдуть тисячі воїнів. Ти, як священний дервіш, знову накинеш свій старий плащ, візьмеш покірного осла і навантажиш його книгами. А щоб тебе не затримали монгольські застави, я видам тобі золоту пайцзу з соколом.

— А що мені робити з моїм молодшим братом Туганом?

— Ти його візьмеш з собою як учня. А там, у таборі Джучі-хана, він навчиться військової справи. Стане досвідченим джигітом. Хай буде легкою тобі дорога!

— Будь спокійний, я все зроблю.

— Коли ти закінчиш свій шлях, то помолися за мене. Я старий чоловік, який ставиться до тебе доброзичливо.

Хаджі Рахім і Туган вирушили в путь надвечір і приєдналися до натовпу селян, що поверталися з базару з порожніми корзинами. Поступово всі подорожні один