Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

хлопцем, хоч і таким дужим, що могутній людиноподібний мавпич, з яким він, Джек, часто борюкався, не міг його подолати. Акут навчив хлопця хитрощів мавпячої боротьби, прищепив уміння виживати в диких джунглях. У цьому Акут був найкращим вчителем, а Джек — найкращим учнем.

Коли обидва блукали джунглями в пошуках Акутової мавпячої зграї, то живилися всім тим, що могли дати їм джунглі. Антилопи й зебри потрапляли під спис хлопця або ставали жертвами нападу двох хижаків, які падали на них із верховіття чи вихоплювалися з кущів біля їхньої стежки, водопою, броду.

Тіло хлопця вкривала шкура леопарда, але потреба її носити виникала зовсім не з його сором’язливості. Рушничні постріли білих розбудили в ньому звірячі інстинкти, які причаєно живуть майже в кожному з нас, але в цьому хлопцеві вони були особливо сильні, бо ж його батько був вихованцем хижака. Він носив шкуру леопарда передовсім як трофей, свідчення своєї міці, бо вбив цього звіра власноруч у двобої. Він почував, що хутро дуже гарне, і це відповідало його первісним уявленням про прикраси, коли ж воно пересохло й порепалось, — бо він не знав, як вичинювати шкури, — хлопець був дуже засмучений з того, що мусить його викинути. Пізніше, коли він мандрував на самоті, йому трапився чорношкірий воїн із схожою шкурою на плечах — м’якою, пухнастою, добре вичиненою. Хлопець, не довго думаючи, скочив згори на чорношкірого, який не сподівався нападу, й заволодів жаданою здобиччю. Переможно усміхаючись, хлопець зняв прикрасу з жертви і подався своєю дорогою з Акутом, далі шукаючи великих мавп, що мають зустріти їх з розкритими обіймами.

І врешті двоє мандрівників знайшли їх. Глибоко в джунглях, вдалині від людських очей, вони натрапили на місцину, схожу на маленьку природну арену, де звичайно відбуваються оті церемонії Дум-Дум, в яких брав участь батько хлопця багато років тому.

Спочатку вони почули звіддалік гуркіт барабанів великих мавп. Обидва безпечно спали собі на великому дереві, коли до їхнього слуху долинув громохкий звук. Вони відразу підхопилися: Акут перший розпізнав, що то було.

— Великі мавпи! — прогарчав він. — Вони танцюють Дум-Дум. Ходімо, Кораку, Тарзанів сину, ходімо до нашого народу!

За місяць перед тим Акут дав хлопцеві ім’я, яке вибрав сам, бо ніяк не міг вимовити людського імені Джек. Корак — це щось таке, що звучить приблизно як і «Джек» у мові людей. Тепер Корак підвівся на гілках великого дерева, де щойно спав, притулившись до стовбура. Він потягся, розминаючи дужі молоді м’язи, і місячне сяйво, що пробивалося крізь листя, ледь освітило його коричневу шкіру.

Мавпа й собі підвелася навкарачки, як водиться в її роду. Глухе гарчання вихопилося з глибини її грудей — схвильоване, довгоочікуване гарчання. Хлопець загарчав так само, як мавпа. Потім мавпа м’яко плигнула на землю. Зовсім близько від них, у напрямку бухкання барабанів, була галявина, яку їм доводилося перетнути. Місяць заливав її сріблястим світлом. Напіввипростана велика мавпа вийшла на відкриту місцину. А поруч неї стояв хлопець, ставний і зграбний, разючий контраст до свого незграбного товариша, і темне волохате хутро одного торкалося гладенької гарної шкіри іншого. Хлопець муркотів собі під ніс мелодію, що нагадувала йому про однокласників його славної школи з Англії, які ніколи його більше не бачили від тих шкільних часів. Він був щасливий і очікував. Мить, на яку він чекав так довго, була вже ось-ось. Він опиниться в своєму середовищі. Він дістався додому. За ті місяці, поки він блукав у джунглях, хлопець, коли йому було особливо тяжко звикати до постійних пригод і напруження, часто згадував свою далеку домівку, хоч щодалі в минуле відпливали спогади, усе тьмяніло, ставало менш виразним і чітким. Колишнє життя дедалі більше скидалось на сон, а не на реальність, і прагнення дістатися узбережжя, повернутися до Лондона, врешті обернулося на щось неначе любу, але безнадійну мрію.

Зараз спогади про Лондон і цивілізацію так глибоко потонули в глиб його свідомості, ніби їх не існувало зовсім. Фізично й розумово розвинений дуже добре, він, проте, був таким самим мавпичем, як і велике, люте створіння, що подорожувало з ним.

Сповнений радісними почуттями, він замашненько ляснув свого приятеля по потилиці. Напівсердито-напівжартома антропоїд повернувся до нього, ікла його вишкірилися і заблищали. Довгі, волохаті руки вхопили хлопця, як хапали вже тисячі разів досі, і, зчепившись у вдаваному герці, обидва покотились по землі, рикаючи, кусаючись, дряпаючись і сміючись, але ніколи не стискаючи по-справжньому своїх зубів на «супротивникові». То була чудова практика для них обох. Хлопець привносив у цю гру навички боротьби, здобуті в школі; багато з них перейняв тепер Акут і при нагоді успішно використовував. А Джек учився в мавпи того, що перейшло їй від якогось прадавнього, спільного для них обох предка, який блукав квітучою землею за тих часів, коли папороті були деревами, а крокодили — птахами.

Проте хлопець володів одним мистецтвом, якого Акут не спромігся опанувати досконало, хоча дещо з нього таки засвоїв. Це було мистецтво боксу. Як хлопець умів одним раптовим влучним ударом спинити його бичачий натиск, майже цілком знесилити, — це глибоко вражало Акута. Але й лютило його, ще й дуже, і в такі хвилини його могутні щелепи майже по-справжньому стискались на тілі товариша, бо Акут був таки велика мавпа й годі, з буйним мавпячим темпераментом і дикими інстинктами. Але йому ніяк не щастило підім’яти свого приятеля, що чинив над ним таку наругу, аж поки лють мавпина не миналася. Бо тільки-но він, втративши самовладання, сторчголов кидався на хлопця, як зустрічав зливу влучних потужних ударів, які й зупиняли його — ефективно й досить болісно. Тоді Акут відступав і забирався геть, сердито огризаючись, вишкіряючи зуби, ображений щонайменше на годину.

Цього вечора вони не боксували. Лише кілька хвилин поборюкалися, граючись, поки запах пантери Шіти не підвів обох на ноги, сторожких і напружених. Велика кицька пробиралася крізь джунглі якраз перед ними. На мить вона зупинилась, прислухаючись. Хлопець і мавпа в один голос погрозливо загарчали, і хижак утік.

— Тоді обидва подалися в той бік, звідки чулася звуки Дум-Дума. Барабан лунав дедалі голосніше. Аж ось мандрівники почули гарчання мавп і побачили їхні танці, а до ніздрів обох долинув