Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

геть розхитали нерви Карлу Єнсенові та Свенові Мальбіну, як і їхнім тубільним спільникам, бо вони повсякчас чогось боялися. Кожен несподіваний звук, що долинав до їхнього наляканого слуху, означав, як їм здавалось, наближення шейха з його кровожерним почтом. Вони жили в постійному напруженні, і вигляд голого білого воїна, що мовчки вийшов із заростів, які вони щойно проминули, не на жарт їх перелякав. Крик і постріл Мальбіна, що першим завважив Джека, викликав рясну й безглузду стрілянину інших.

Коли нервова напруга в каравані спала й почали з’ясовувати, проти кого вони, власне, б’ються, виявилось, що навіть Мальбін нічого до ладу не міг сказати. Кілька чорношкірих твердили, що дуже добре роздивилися непрохану появу, але їхні словесні описи так відрізнялися один від одного, що Єнсен, котрий сам нічого не помітив, вислухав їх вельми недовірливо. Хтось із чорношкірих казав, що проява була на зріст понад десять метрів і мала людський тулуб і слонячу голову. Інший бачив трьох дивних арабів з довгими чорними бородами. Та коли переполох минувся, сторожа пішла на розвідку в той бік, де нібито вони бачили ворога, і нікого там не знайшли, бо хлопець з Акутом були вже поза межами досяжності їхніх рушниць.

Джек був зневірений і сумний. Він ще не встиг забути, яку гостинну зустріч влаштували йому чорношкірі, а тут тобі отаке вітання від людей одного з ним кольору шкіри.

— Менші звірі тікають від мене, — промурмотів він собі під ніс, — а більші ладні негайно розірвати мене на шматки. Чорні люди хотіли вбити мене своїми списами і стрілами. А тепер білі люди, люди мого ж таки роду, стріляють у мене, женучи геть. Невже всі створіння в світі мої вороги? Невже Тарзанів син не має друзів, окрім Акута?

Старий мавпич підступив до хлопця.

— У світі є великі мавпи, — сказав він. — Тільки вони будуть вірними друзями того, хто є другом Акута. Тільки великі мавпи радо стрінуть Тарзанового сина. Ти сам бачив, людям до тебе немає діла. Рушаймо знов на пошуки великих мавп — наших родичів.

Мова великих мавп складається з коротких горлових звуків-слів, що супроводжуються жестами та знаками. Її неможливо літературно перекласти людською мовою, але приблизно таким був зміст Акутового звернення до хлопця..

Обоє деякий час ішли мовчки, перше ніж Акут вимовив наболіле. Хлопець поринув у роздуми — гіркі роздуми, перейняті ненавистю й жадобою помсти. Врешті він сказав:

— Гаразд, Акуте! Ми шукатимемо наших друзів — великих мавп!

Акут був на сьомому небі від щастя, але нічим не виказав своєї радості. Він лише басовито крекнув у відповідь, а в наступну мить легко спіймав нещасливого пацюка, який, здивовано дивлячись на них, висунувся із своєї нори.

Минув рік відтоді, як двоє шведів, гнані страхом, утекли з дикої країни, де владарював шейх. Маленька Меріем далі бавилася Джікою, віддаючи усю свою дитячу любов непотрібній речі, яка й за кращих часів свого існування не могла сприйняти навіть дрібки цієї любові. Але для Меріем Джіка була втіленням ніжності й краси. Вона звіряла її глухим вухам із слонової кості всі свої жалі, сподівання й прагнення, бо перед лицем безнадії, у лещатах безмірного самодурства, від якого не було рятунку, маленька Меріем далі жила надією і мріяла. Щоправда, її мрії були дуже невиразні, здебільшого в основі їх було бажання утекти разом із Джікою в якесь віддалене невідоме місце, де не буде шейха, ні Мабуну, куди навіть «ель адреа», лев, не знайде, як утрапити, і де вона зможе цілоденно бавитися, оточена квітами, пташками і нешкідливими малими мавпочками, які розважатимуться на верхівках дерев.

Тривалий час шейх був відсутній, бо провадив далеко на північ караван із слоновою кісткою, шкірою та каучуком. Цей недовгий перепочинок для Меріем був справжнім святом. Щоправда, Мабуну й далі наглядала за нею, щипаючи та б’ючи малу, щойно дівчинка опинялася під владою старої злюки. Але ж Мабуну була тепер одна. Коли шейх сидів на місці повсякчас, то їх ставало вже двоє, та й шейх був дужчий і брутальніший за Мабуну. Маленька Меріем часто намагалася зрозуміти, чому цей старий похмурий чоловік так її ненавидить. Звісно, він був жорстокий і несправедливо ставився до всіх, з ким спілкувався, йле для Меріем він, здавалося, приберіг найгірші знущання, найтяжчі образи.

Цього дня Меріем сиділа навпочіпки біля підніжжя великого дерева, яке росло на внутрішньому боці загорожі на околиці селища. Вона робила для Джіки курінь із листя. Перед куренем лежало кілька дерев’яних патичків, маленьких листочків та камінців. То було домашнє начиння. Джіка готувала обід. Дівчинка, бавлячись, завжди гомоніла зі своєю товаришкою, підперши її двома прутиками, щоб лялька могла сидіти. Вона була така поглинута хатніми клопотами Джіки, що не помічала тихого гойдання гілок дерева над головою, на які щойно дісталась, викравшись із джунглів, якась істота.

Дівчинка бавилася далі, ні про що, на щастя, не здогадуючись, а двійко пильних очей стежили за нею згори, не кліпаючи і не відриваючись.

Крім маленької дівчинки, у цій частині селища нікого не було, та й усе воно здавалось безлюдним, відколи шейх із своїм караваном вирушив у мандрівку на північ.

Але саме тепер шейх вів уже караван додому, він був у джунглях, на відстані годинного переходу від селища.

8

Минув рік відтоді, як білі люди стріляли в хлопця і загнали його назад у джунглі, на пошуки єдиних істот, з якими він міг би товаришувати, — великих мавп. Упродовж місяця наші подорожні мандрували на схід, дедалі заглиблюючись у хащі. Цей рік дав хлопцеві дуже багато — зробив його м’язи крицевими, його вміння лазити на деревах стало справді фантастичним, загострилися його інстинкти, й він навчився бездоганно володіти зброєю, як природною, так і зробленою руками людей.

Він перетворився на істоту, досконалу фізично й розумово. А все ж таки й далі залишився