Олексій Якович Огульчанський - Знахідка на все життя

Намагаючись скинути з себе хижака, тварина підстрибнула, та марно — рись трималася міцно. Тоді вона кинулась на берег і помчала в степ з хижаком на спині… За нею подався й весь табун. Тварини бігли хутчіш, ніж сайгаки. Швидко перебираючи тонкими ногами і витягнувши шиї, вони промайнули, як привиди, повз скелю і незабаром розтанули в степу. Спершись на спис, інкур стояв на скелі і все дивився услід незнаним тваринам. Хотів ще побачити їх, та вони більше не з’являлися. Напевне, прибігали сюди тільки вранці на водопій. І Рус почав спускатися зі скелі. Він вирішив піти туди, де щойно пили воду прудконогі звірі.

Довго й уважно розглядав Рус сліди, залишені тваринами на річковій обмілині. Ні, і слідів таких не доводилося бачити. Під корчем уздрів щуку, яка зачаїлася, чекаючи на здобич, і простромив її списом. Рибина була велика. Інкур закинув її собі на плече і почвалав до печери. Там його, напевне, чекає Іка.

Іка справді чекала Руса. Вона навіть встигла налушпати й напекти в золі солодкого коріння, яке знайшла тут, поблизу печери. Воно було таке саме, як і на тому березі…

Іка пекла у попелі рибу, а Рус розповідав про все, що довелося йому побачити цього ранку з високої скелі. Розповів і про дивовижних прудконогих тварин з довгими хвостами і, звичайно, не забув про рись — щоб Іка була обережна.

Уважно слухала його дівчина. Ця розповідь мимоволі збудила в ній спогади про її далеку країну, про її коротке дитинство. А дослухавши, мовила:

— Іка знає тварин з довгими хвостами. У степах інкурів їх немає. Але вони є на рівнинах Країни Теплих Вітрів. Це коні. Там верхи на конях чоловіки їздять на полювання. Справді, коні бігають швидше за сайгаків. Та їх можна спіймати. Ловлять коней такими довгими зашморгами. Але найсміливіші ловці підстерігають коней на водопоях і стрибають їм на спини — як рись. Тоді кінь біжить і стрибає, щоб скинути з себе верхівця. Біжить він довго. І запам’ятай, Русе, якщо кінь не скине сміливця, доки сам не впаде від утоми, тоді назавжди він скоряється людині. Кінь ітиме за переможцем, як собака. Лиш найсміливішим чоловікам скоряються коні. Коні розумніші за собак.

Очі Руса блищали від збудження. Він не пропустив жодного слова і запально вигукнув:

— Кінь скориться Русові! Рус стрибне на спину коневі, як рись. І ніколи хвостатий не скине Руса, а піде за ним, як собака…

Уранці другого дня Рус був знову на березі річки, там, де напередодні пили воду коні. Він легко видерся на дерево і зачаївся серед густого листя на гілляці, що звисала над водою. Мабуть, і рись сиділа тоді на ній.

Чекав недовго. Скоро зі степу долинув тупіт і знайоме іржання Рудого. А там мисливець побачив і самих коней. Як і вчора, Рудий біг попереду. Затамувавши подих, інкур поглядом прикипів до цього красеня. Він був найвищий, а його чорна грива — найпишніша. Маленькі вуха тварини були весь час нашорошені. Рудий раз по раз підіймав голову, і від часу до часу його пронизливе «і-го-го…» рвало повітря над річкою.

Коні знов зупинилися на березі. І знову першим у воду зайшов рудий. А вже за ним, штовхаючи одне одного, посунули у річку всі. Під гілкою, на якій зачаївся Рус, зупинився кінь з такою ж чорною, як у Рудого, гривою. Він тільки припав до води, і тієї ж миті інкур стрибнув йому на спину, вчепившись одразу руками в його жорстку гриву. Кінь здригнувся всім тілом, шарпнувся вбік і став гопки. Інкур завис у повітрі, але гриви не випустив. Потім знову осів і зразу відчув, як швидко-швидко він поплив повз кущі, як мерехтять у нього перед очима конячі морди, довгі хвости, а вітер свистить у вухах, мов найлютіший степовий ураган. Верхівець то злітав, то знову падав коневі на спину, але тримався міцно, здавалося, що його руки намертво вплелися в гриву.

Перший страх швидко минув, і груди Руса сповнились почуттям невимовної радості. Ось він, Рус, на чужих ногах біжить хутчій сайгака, хутчій вітру. Влада над чужими прудкими ногами, над чужою силою сп’янила молодого інкура. Він кричав на повну міць своїх легенів, але сам нічого не чув, бо вуха його були сповнені ураганного вітру.

Інкур кричав:

— Рус переможе коня! Кінь піде за Русом, як собака за людиною. Рус переможе! О-го-го!..

А оскаженілий кінь надсадно іржав і все мчав і мчав…

Зовсім поруч бігли інші коні. Вітер полоскав їхні гриви і хвости, стовпом здіймалась курява.

Інкур мчав на коні незнайомою рівниною…

І так було довго. Мчав, немов у забутті. І раптом помітив, що табуна не стало, що він один мчить на коні. Озирнувся — вдалині тільки хмара пилюки. У Руса заніміли руки, у спину неначе хто кілка вбив, од вітру текли сльози. Він ледве тримався за гриву. Але й кінь уже уповільнив свій шалений біг. Біла піна вкрила його шию і спину. Він важко дихав, хропів і раптом з розбігу повалився на землю. Інкур перелетів через його голову.

Вони обоє довго лежали нерухомо. Першим підвів голову Рус. Кінь лежав, відкинувши назад голову. Його боки важко здіймались. Інкур встав, обережно наблизився до тварини і побачив її покірливі чорні очі. Кінь віддався на волю людини.

Де вони? Прямо перед Русом, за кілька кроків, обривалася земля, а далі — лисніла вода. Мабуть, він стояв на крутому березі якогось озера. Але те озеро, певно, велике, бо краю його не видно. Може, то Велике Озеро, що ковтає сонце?

І справді, воно вже збиралося його ковтати. Скоро настане вечір, а там і ніч. Із своїх схованок вийдуть хижі звірі, а Рус навіть списа не має — він його покинув там, під деревом, де чатував на коня.