Олексій Якович Огульчанський - Знахідка на все життя

Та ось раптом усе те вщухло. Затріщали внизу кущі, і почувся тупіт багатьох ніг — то, мабуть, рятувалися від когось сайгаки. І знову тиша.

Що скоїлось?

Ремках! Він виріс під скелею якось ураз, несподівано. Його ледве можна було розгледіти на тлі темних заростей. Здавалося, що то просто ожив величезний камінь. Звір повільно простував стежкою до печери, час від часу зупинявся і нюхав землю. Певно, він уже був готовий до того, що застане у своєму лігві непроханих гостей. Та, мабуть, це не дуже непокоїло ремкаха — у його володіннях дужчого звіра не було.

Іка покликала Руса, і вони тепер, напружуючи зір і слух, уважно стежили за кожним ремкаховим рухом.

Раптом господар печери зупинився. Підвів голову і тривожно втягнув повітря: різкий дух диму неприємно залоскотав йому ніздрі. Що це? І тут він побачив вогонь. Колись давно йому вже доводилося бачити цього звіра. Але то був величезний звір, більший, як оця його скеля. Він повз по землі і пожирав і траву, і кущі, і все-все, що траплялось йому на шляху. А це — маленький. Та ремках, здавалося, завагався, бо кілька разів обернувся на місці. А потім, певно, зважився і обережно подибав далі.

І Рус зробив свої останні приготування до зустрічі хазяїна. Він дістав з вогню дві головешки. Одну, більшу, взяв сам, другу дав Іці. Обоє підступили ближче до вогнища. Очі їхні збуджено блищали, адже їм зараз, щоб вижити, належало перемогти найдужчого звіра. А це був не той старий немічний ремках Ро, якого Рус здолав без великих труднощів. Хазяїн печери був молодший і незрівнянно дужчий. Про те, щоб упорати його, не було й гадки. Хоча б прогнати. То вже була б перемога.

Біля печери ремках звівся на задні лапи, випростався на весь свій величезний зріст і погрозливо заревів.

Рус, стискаючи в руках головешку, сміливо крикнув у відповідь:

— Ми не боїмося ремкаха! Інкури переможуть тебе, як рись перемагає полохливого зайця!

З пащі волохатого чудовиська вихопилося ще грізніше ревіння. І було чути, як там, за печерою, розліталося налякане цим ревінням птаство, кидалася врозтіч дрібна звірина.

— Ми чекаємо, боягузе! Підходь, дохлий пацюче! Ми розчавимо тебе, як погану смердючу гієну! — знову гукнув Рус.

Ремках немов збагнув, що йому погрожують. З роззявленою пащекою і простягнутими лапами розлючений звір кинувся на людей. Просто через вогонь. Криваві язики боляче лизнули його живіт, лапи, а Рус палаючою головешкою щосили тицьнув йому в пащу.

Сморід від горілої шерсті, паленого м’яса сповнив печеру. Ремках на якусь мить застиг над вогнищем, а потім стрибнув убік і, ревучи, покотився шкереберть із скелі. А в печері ще якийсь час було чути, як тріщали під звіром кущі та гуркотіло зрушене каміння.

Полегшено зітхнули люди і кинули головешки у вогнище. Сьогодні можна нічого не боятись, до них вже ніхто не зважиться завітати.

— Іка і Рус легко перемогли ремкаха, — мовив інкур, підкидаючи у вогнище хмизу. — Тепер він ніколи не повернеться до свого лігва. Тепер це буде оселя Іки й Руса. Та ремках хитрий звір, підступний. Іка бачила — у нього одне вухо. І збувся він його, міряючись силою з рівним собі суперником. А потім, іншим разом, подолав його. Ремках не звик терпіти поразок. От і тепер Одновухий чекатиме того часу, коли зможе помститися нам. Іка повинна завжди пам’ятати Одновухого.

— Іка запам’ятала Одновухого… — відповіла дівчина.

На ніч чатувати біля вогнища лишився Рус. Іка постелила собі постіль з сухої трави, яку знайшла в дальньому кутку печери, і зразу ж заснула. А Рус підкидав і підкидав хмиз у вогнище. І палало воно високо в скелі над Великою Рікою аж до ранку, засвідчуючи, що у лігві господаря Краю Примар оселились нові мешканці — люди, розумні й дужчі за нього істоти, які поклали край його володарюванню.

Та ніхто й не снив тоді, які зміни чекали цей край у недалекому майбутньому.

Вранці, коли сонце вже високо підбилося над небокраєм, Рус здерся на маківку скелі. Там, за річкою, була земля інкурів, його рідна земля, яку він добре знав. Вона вабила його, але вороття туди немає…

По цей бік річки лежала така сама рівнина з розкішною травою та поодинокими кущами й деревами. Он тільки там, далеко на небокраї, острівцем темнів невеликий ліс. З висоти було добре видно звірині стежки. Їх було багато, тих стежок. І всі вони стікалися до річки. Мабуть, звірини тут усякої безліч, а річка одна на цілий край. От і сходяться всі сюди. Чув Рус уночі, як ревли на водопої тури — отже, водяться вони в цих краях напевне. Є й кабани — он їхні спини похитуються в очереті. А то ж що за дивина? Таке Русові доводиться бачити вперше. Біля самісінької скелі вигулькнув табун досі невідомих Русові тварин. У них були тонкі й стрункі ноги, довгі хвости, а на крутій шиї густе-густе волосся, і спадало воно мало не до землі.

Табун вів, обережно ступаючи, рудий красень. Він часто підводив свою невелику голову, пильно роздивлявся навколо, дослухався до чогось і подавав свій якийсь чудний голос:

— І-го-го-го!..

А поряд з табуном бігли молоді тварини, які грайливо вибрикували. От так штука! Навіть не чув, щоб у їхньому степу хто-небудь бачив щось подібне…

На березі річки тварини зупинились. Ось Рудий сторожко озирнувся, підійшов до води і почав пити. За ним рушив весь табун. Пили довго, спрагло. Нарешті Рудий вийшов на берег і, високо піднявши голову, застиг. Він учув щось недобре. Його тривожне «і-го-го-го…» розітнуло повітря. Та було пізно. З дерева, що росло над самісінькою річкою, зірвався якийсь темний клубок і впав прямо