Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

з нею легко й просто. Це від Надьки Зої часом буває не по собі, почувається перед цим тринадцятилітнім дівчиськом навіть не як перед учителькою, а як перед завучем або й директором школи.

Микола не став ломитися у відчинену хвіртку, але й забиратися не квапився. Лариса зайшла до врем’янки, а Зоя з Надею затрималися, перемовляючись із хлопцем через загорожу. Тут-таки нагрянула Фаня й зробила їм суворе зауваження, висловивши невдоволення не лише словами, а й усім своїм виглядом. Дівчата шмигнули вслід за Ларисою, Микола ж вступив із Фанею в розмову. На превеликий усезагальний подив, за кілька хвилин хазяйка запросила Миколу на подвір’я.

— Та ти везунчик, — мовила Катря, котра вже зібралася на свою нічну вахту. — За моєї пам’яті в цей двір не ступала нога жодного залицяльника. Чим же ти так вразив нашу господиню?

— У мене багато переваг, — відповів Микола, вдоволено посміхаючись. — Пароль знаю.

— Молодець, — скуйовдила йому чуба, прощаючись. — Ну, бережи тут дівчат.

Зоя навіть трохи приревнувала. Чого це вона рукам волю дає?

— Як тобі наша Катя? — поцікавилася в Миколи. — Я помітила, що всі без винятку чоловіки западають на її бюст.

— Таким бюстом тільки горіхи колоти, — недбало відповів той.

— Невже не сподобався?

— Грудь має вміщатися в долоню, — авторитетним тоном сказав Микола. — Грудь, що не вміщається в долоню, це вже не грудь, а вим’я.

Зоя лишилася вдоволена його словами, хоча щодо їх щирості мала певні сумніви. Надя при цьому зашарілася й опустила очі.

Увечері, коли Микола після вступних поцілунків, розстебнув на ній ліфчика й забрався рукою в пазуху, Зоя запитала;

— Ну що?

— Що? ― не зрозумів він.

— У долоню вміщається?

По обіді вони йшли гуляти, зазвичай утрьох — із Надею, часом долучався Сірий або ще хтось із хлопців. Тинялися парком, засмагали біля озера, шпацирували туди-сюди центральною вуличкою міста, обов’язково навідувалися на ринок… Після вечері можна було податися на танці чи в кіно. У якийсь момент, хоч би з ким тусувалися, Зоя з Миколою покидали компанію, щоб усамітнитися. Починали з поцілунків, потім Микола ліз їй у пазуху, а далі — в труси. Так у них виробився цілий ритуал пестощів. Паралельно існувала й спрощена схема: тільки-но Зоя сідала Миколі на коліна (примостившись уперше, запитала: «Тобі не боляче?») й розводила ноги, його рука негайно опинялася в неї під подолом. Особливо їй подобалося, коли відбувалося це привселюдно — в кіно чи під час посиденьок довкола гітари та пляшки. Микола пестив її пальцями й більшого не домагався.

Того дня, певно, це була неділя, він прикотив так рано, що Зоя ще в ліжку валялася.

— Я скучив. — Обхопив її за талію, притулившись головою до живота.

Вони були майже самі. Фаня поїхала до села до якихось спільних родичів, тому прихопила з собою Надю. Лариса пішла на базар. Лише Катря під навісом заварювала собі каву. Мешканців інших сарайчиків Зоя до уваги не брала.

— Чого ти хлопця за порогом тримаєш? — звернулася Катря до Зої. — Запрошуй до гостини.

— Як же він проїде?!

У двері їхньої халупи Катря ледве свій бюст пропихала, а вже щоб Микола інвалідним візком проїхав — і мови не могло бути.

— А ми нащо?! — Катерина труснула своїми херсонськими кавунами.

Вони без проблем занесли Миколу досередини й уклали на Зоїну постіль.

— Не звертайте на мене уваги, — сказала Катя. — Мене тут нема.

Уперше Зоя з Миколою опинилися в одному ліжку. З одного боку, все до цього йшло, з іншого, трапилося це для обох дещо несподівано. Миколі нічого не вдавалося, він товкся по ній, уткнувшись поряд із її головою лицем у подушку, натужно сопів і важко дихав, а Зоя не знала, чим йому допомогти. Одна його рука (а то й обидві) блукали в неї між ногами, дівчина відчувала ці дотики. Спочатку вони збуджували, але очікування затягувалося, а напруження не спадало, і мало-помалу Колині руки пробуджувати в ній наразі зовсім недоречний лоскіт. Врешті вона, боячись, що не стримається й розсміється, спинила хлопця.

— Відпочинь, — і, щоб пом’якшити прохання, додала: — І я трохи відпочину.

Мабуть, у Зої був передістеричний стан. На щастя, до істерики не дійшло.

Микола мовчки лежав, відвернувшись до стіни.

— Чого ти? — Пригорнулася оголеними грудьми до його порубцьованих плечей. Він не озивався. Згодом знову так само мовчки поліз на неї. Але й цього разу йому нічого не вдалося.

Спочатку Зоя не збагнула, що трапилося. Їй стало важче дихати, бо Микола навалився всією вагою свого тіла, тіло було безвольним і важким, а потім дівчина зауважила, що воно ледь-ледь здригається. Сама собі не повірила, думала видалося, але Коля плакав. Страшенно занепокоїлася:

— Що з тобою? Тобі щось болить?

Здивувалася, коли нарешті до неї дійшло, що саме стало причиною його сліз.

— Та ти що, щоб цим так перейматися?! Ну не зараз, то потім — чи не однаково? Адже ти поруч, а це — головне.

Але Микола вже зациклився на своїй невдачі. Похмурий і відчужений, уникав дивитися їй в обличчя.

Лариса застала їх одягненими й аж наелектризованими від напруженого мовчання.

— Ви що — посварилися? — запитала Лариса.

Ніхто їй не відповів.

Зоя не пішла проводити Миколу до санаторію. Він їй заборонив. Зрештою, вона також надулася. Нічого робити з мухи слона. Теж мені трагедія!

Другого дня Микола не прийшов, і ніде вони його випадково не зустріли. А третього дня з’ясували, що він у лікарні, лежить з отруєнням у реанімації. Провідати його дозволили тільки після того, як перевели до палати.

Це була важка зустріч. Останньої миті Надя чомусь передумала заходити й зосталася в коридорі. Микола, скулившись, лежав на ліжку. Блідий, змарнілий, із непорушним поглядом.

— Мені страшно, — сказав він.