Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

Василь Слапчук - український поет та прозаїк. За часів радянсько-російської влади відбував військовий обов'язок у Афганістані. В романі "Книга забуття" автор обмірковує афганський досвід.

Василь Слапчук
Книга забуття
роман-автокоментар

Тепер, коли війна закінчена й померлі мертві, і ми отримали те, що отримали, саме тепер час опублікувати таку книгу, як ця.

Ернест Гемінґвей

Писати про війну важко, позаяк, що таке війна, знають лише ті, які ніколи на ній не були.

Юрій Лотман

Тональність цієї книги видасться вам, можливо, дещо печальною… Але це лише видимість, природна скорбота старого солдата, який дивиться, як воюють інші, і не відчуває нічого, окрім величного, палкого відречення від війни…

Жорж Бернанос

Я міг би легко створити цілу теорію війни, відштовхуючись від принципів і доходячи рішучих висновків. Замість цього я записую тут свої думки у тому вигляді, в якому вони до мене приходять, і не приховую від себе того, що існує суперечність між тим, що я думав про буття-на-війні в той чи інший день.

Жан-Поль Сартр Здрастуй, зброє!

Пишу про війну, а душа спокою просить.

Андрій Платонов

Романів так не зачинають, але мені не зостається нічого іншого, як розпочати з того місця, де я наразі перебуваю, відшукавши себе для цього в часі та просторі, попередньо звірившись із мапою або зоряним небом, адже для правдивого відліку необхідна система координат, та чи варто морочити собі голову всіма цими навігаторськими «заморочками», якщо ніколи себе не губив і достоту відаєш напрям, яким збираєшся рухатися, — для цього варто лише з’ясувати (елементарно, Ватсоне), у який бік тече час, щоб, присвічуючи собі ліхтарем Діогена, рушити в протилежний; так, панове, я збираюся й запрошую вас гребти супроти течії часу.

Задумав я цю річ понад півтора десятка літ тому.

― Що за річ?

Це — Дайта, моя дружина. Кожен порядний письменник мусить мати дружину. Інакше хто його хвалив би? (Жарт). Дуже вчасно вона нагодилася. Терпіти не можу монологів. Так само не люблю ділитися задумами; говорити варто лише про те, що завершене, нинішня ситуація не є винятком, однак сьогодні це не звичайне посвячення (дружини й читачів) у замисел автора, оскільки теперішнє виповідання ідеї твору є одночасним її втіленням, реалізацією.

— Спочатку це мав бути роман у новелах…

— Як Гончарева «Таврія»?

— «Тронка», — спочатку поправляю Дайту, а потім м’яко заперечую: — Не обов’язково. Радше — ні. Швидше, як «Вершники» Юрія Яновського.

На мою думку, аналогії тут недоречні, та оскільки я прихильник традиції й еволюційного розвитку літератури, тому не зважуюся категорично відмести спроби наведення паралелей, які, можливо, допомагають Дайті чіткіше уявити форму задуманого мною твору, хоча що пафос Гончара, що романтика Яновського мене однаково не приваблюють, попри те (а може, саме тому), що я зачитувався ними в дитинстві, бо потім я виріс і взявся перевіряти літературу життям, з’ясувавши, врешті, що пафос і романтика — це ще не вся правда, це навіть не правда, а приправа (спеції, що коштують значно дорожче, ніж сама страва) до правди. Але й це мене не зупинило — я вирішив, що життя ще не встигло скорегуватися, зважаючи на закони літератури, а що життя потрібно будувати за літературними канонами, я ні хвилі не сумнівався, позаяк література — це модель гармонії, тієї гармонії, якої так катастрофічно бракує нам у житті; як бачите, пафос та романтика давалися взнаки, не видихав я їх, штурмуючи ворожі кручі, не випарувалися вони разом із потом під нещадним афганським сонцем, не витекли через рану з кров'ю, навіть тепер я не впевнений, що остаточно розлучився з цією парочкою, подібно до алкоголю, який навіть після повного протверезіння ще довго залишається в клітинах мозку. Саме тому я так довго не зважувався приступити до прози про війну, я вичікував, коли повністю звільнюся від пристрасті до приправ.

—І взагалі, хіба мало письменників писали роман у новелах? Скажімо, Бітов, — кажу я; росіянин першим приходить мені на гадку, хоча читав я цю його річ давненько, навіть назви не годен пригадати. — Фолкнер, наприклад…

Затинаюся, продовжую ритися в пам’яті, сподіваючись відкопати ще одного-двох письменників із світовим ім’ям… Удається лише згадати, що Фолкнерів роман, знову ж таки, якщо не помиляюся, називається «Непереможені»… І все. Наче замурували. Зрештою, я ж не кандидатську пишу з обов’язковими посиланнями та списком використаної літератури.

— Я навіть написав був кілька новел… Пам’ятаєш, я давав їх тобі читати?

— Ти збираєшся їх використати? — цікавиться Дайта.

— Ні, — відповідаю я. — Молоде вино не вливають у старі бурдюки. Будемо вливати старе вино в нові бурдюки.

— У тих чернетках, які ти мені показував, я не дочиталася до війни…

— А опису бойових дій і не буде. Я збираюся показати, яким смертельним може були лише один дотик до війни. Образно кажучи, якщо війна — це камінь, який кинули у воду, то мене цікавить навіть не отой породжений падінням бульк, а хвилі, що розходяться й розходяться, запускаючи якісь наступні механізми (може, це буде дитячий кораблик, що змінить курс, може, мурашка, яку хвиля підхопить і викине на берег або ж, навпаки, змиє з берега й поглине); ці хвилі-кола схожі на мішень; я не ставлю перед собою якихось глобальних завдань, я тільки хочу впівголоса виповісти, що коли вже розпочали стріляти, то навіть якщо влучаєш у «молоко», це так само боляче, як і тоді, коли влучаєш у «яблучко».

— Коли ти говориш про «бульк», губи мимоволі складаються в усмішку, — каже Дайта, демонструючи наочне підтвердження своїх слів. — А всі ми звикли, що війна — тема серйозна.

— Війна — це