Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

І Зої теж одразу стало неспокійно на душі.

— Я бачив їх… Вони билися за мене на ножах. Одного, того, що за мене, я знаю… Я пригадую його, він мені в дитинстві часто снився…

— Вони тобі примарилися?

— Ні, таки бачив… Он там у проході… Він йому порізав лице… Тут була ціла калюжа крові…

Зоя роззирнулася по палаті, шукаючи, якщо не підтримки, то бодай присутності когось психічно врівноваженого, чий вигляд запевнив би її, що все в цьому світі гаразд. Але марно. Навпроти хтось спав, накривши голову (верхню половину тіла) газетою — можна було подумати, що він мертвий, якби газета не здригалася від дихання, та однаково було якось моторошно на нього дивитися. Біля вікна товстий із червоним лицем і кошлатими бровами дядько взагалі поводився так, ніби довкола не було жодної живої душі: зводячись із ліжка, він голосно пукнув, цього йому видалося замало — напнувся, щоб видути із себе рештки газів.

— Хто порізав? — запитала через силу. — Кому?..

— Цезар Янекові…

Їй захотілося якнайшвидше звідси втекти.

— Ми тобі фруктів принесли… Я з Надею, вона зосталася в коридорі… Зараз я її покличу… Мені треба вже йти, медсестра просила довго не затримуватися… Ми ще прийдемо…

Зоя розвернулася й не озираючись майже бігом кинулася до дверей. У коридорі лише прискорила крок.

— Я все чула, — сказала Надя, приноровлюючись до її ходи.

Уже на вулиці вона вхопила Зою за руку й силоміць зупинила.

— Ми не можемо його покинути в такому стані!

— Ми?! — Зоя нервово висмикнула руку. — Та ти навіть до палати не зайшла!

Надя крутнулася на місці й побігла назад до приміщення лікарні. Не було її, мабуть, більше як півгодини. Повернулася з усмішкою на обличчі, аж світилася вся.

— Сказав, що не буде більше пити. У тебе вибачення просив…

Наївне дівча.

Першого ж вечора, тільки-но його виписали з лікарні, Коля добряче напився.

— Я думала, ти горілки більше в рот ніколи не візьмеш, — докоряла йому Зоя. — Ти ж обіцяв!

— А що мені робити, що? — повторював надривним п’яним голосом. — Усе одно я нікому не потрібний…

— Ну чого ж нікому? — пробувала заперечити.

— А тобі потрібний? — перебив її.

— Якби не був потрібний, хіба я сиділа б тут із тобою? — відповіла.

Ураз Надина голова, як поплавок із води, вистрибнула з-за подушки.

— Я тепер думаю, що ти тоді хотіла, щоб тебе зґвалтували, — вигукнула здавленим шепотом.

От же ж злючка мала! І чого єрепениться? Невже не розуміє, що всі ці їхні переживання — місцевого значення.

— Може, й хотіла, — з викликом відповіла Зоя. — А тобі що до того?! Ти часом мені не заздриш?

— Може, й заздрю, — так само з викликом мовила Надя.

«Я в тринадцять років про такі дорослі історії навіть мріяти не могла», — заздрісно подумала Зоя й відчула себе старою-старою, майже, як Лора.

— Не переживай, — озвалася після мовчанки, — і для тебе знайдеться якийсь грізний трахальник. У тебе ще все попереду…

— Нічого в мене не попереду, — Надя голосно схлипнула й заллялася гіркими сльозами.

«Херня бджоли, херня мед, херня ціла пасіка», — пригадала приказку; уголос мовила:

— Ну ось, знову! Припини, будь ласка. Давай поспимо, інакше я зараз збожеволію, — благально протягнула Зоя.

Але їй попустило, вона вже не відчувала ненависті до цієї дівчинки, вони знову були подругами, а не суперницями.

Почулися кроки. Це поверталася зі своєї тяжкої стаханівської зміни учителька географії Катерина (як там її по батькові?), несучи перед собою два важкі глобуси, що випирали з-під кофтини й мали однаковий вплив і на шмаркатих хлопчаків-семикласників, і на лисого директора школи, а практично поціновувалися лише на берегах цього озера з гряззю. Дівчата вдали, що сплять.

Зоя не зогледілася, як заснула. Здається, Катя ще й роздягнутися не встигла. Але майже одразу, так їй здалося, Лариса взялася її тормошити.

— Не чіпай мене, я ще не виспалася, — невдоволено бубніла Зоя, натягуючи на голову накривачку.

— У потязі будеш спати. Вставай, Коля прийшов. Давай, давай, — наполягала, — ворушися. За годину наш автобус покидає це прекрасне місто.

Лариса буквально силоміць узялася стягувати її з ліжка, здалася. Проте, підвівшись, продовжувала понуро сидіти на голому матраці — простирадло Лариса висмикнула з-під неї, щоб віддати господині.

— А чого так темно?

— Погода зіпсувалася.

― Ми ж збиралися посидіти, — згадала Зоя.

— А ми й посиділи, — відповіла Лариса.

Зоя звела голову.

— Як! Без мене?! — вигукнула недовірливо.

— Ти не захотіла. Ми будили тебе — і я, і Надя…

Лариса, зібравши білизну, вийшла.

— А чого ж я не пам’ятаю?.. — з образою в голосі сама до себе мовила Зоя. — От бляха!.. Від Коляна, певно, заразилася…

Зоя штовхала Миколиного візка, а Микола тримав у обіймах здоровенну сумку. Дівчата всі по черзі через щоп’ять хвилин запитували, чи йому не важко. Сіялася мжичка. Усі були неговіркі й замкнуті в собі. Лише Надя намагалася внести пожвавлення в хід прощальної процесії. Вона поводилася так, ніби не було їхньої вранішньої розмови. Аж Зоя засумнівалася, чи часом ця словесна дуель їй не наснилася.

«По-дурному якось усе вийшло», — подумала Зоя, маючи на увазі те, що вона проспала все на світі.

Автобус уже стояв на місці відправки. Накрапав дощ. Зоя з Ларисою взялися вантажити речі. Потім усі четверо мовчки стояли під дрібним дощем, що грубшав і посилювався. Стали прощатися. Зоя незграбно обійняла Миколу й поцілувала в щоку. Від автобусних дверей повернулася й поцілувала в губи.

— Я напишу, — шепнула.

Автобус рушив. Припавши до шиби, дивилася на дві фігурки під мокрим небом, що швидко