Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

Зоя, дивуючись сама собі, нахилилася й коротко поцілувала його в губи.

— У вас на лиці, певно, кров засохла, — мовила Надя.

Зоя теж помітила, що в Коляна замурзане обличчя, але ніяково було вказувати.

— Дай-но мені хустинку, — Колян потягнувся до Зої рукою.

Вона машинально віддала йому свої труси, які весь час перекладала з руки в руку. Колян плюнув на них і заходився навмання шурувати свій писок.

«Хоч би не помітив!» — стривожилася Зоя, але тут таки їй стало смішно — ледве втримала сміх у собі.

― Давайте я допоможу, — визвалася Надя.

Вона також сплюнула на труси й узялася обробляти Колянову фізію.

«А мала без комплексів», — почасти заздрісно подумала Зоя.

— Ти не хустинку, а одразу в морду йому плюй, — жартома порадив хтось із гурту.

Посміялися.

Колян згадав, що вони ще не познайомилися.

― Мене звати Колею, — відрекомендувався. — А тебе?

— Зоя, — назвалася.

І тут якийсь похабник, підстрибуючи на одній нозі й розмахуючи милицями, заспівав у повен голос:

— Гоп-стоп, Зоя! Кому давала стоя?

І сам розреготався.

— Заткни фонтан, Котяра, — кинув йому Коля і повернувся до Наді: — А тебе, мала?

Дівчинка зашарілася. Мало кніксен не зробила.

— Надя.

А похабник Котяра знову завів свою платівку:

— Гоп-стоп, Надя, кому давала ззаді?

Він підступився до дівчинки й спробував обхопити за талію.

— Давала ззаді?

— Відвали, кому сказав?! — визвірився до нього Коля. — Не бачиш — вона ще дитина.

— Я не дитина, — строгим голосом відповіла дівчинка. — Але нехай відвалює, я не хочу з ним спілкуватися. І взагалі, нам уже пора.

Коля з Котярою викликалися їх провести. Але дівчата втекли в них із-під носа. Бракувало тільки, щоб Лариса побачила, з якими героями вони компанію водять.

Узявшись за руки, бігли алеєю. Перед танцмайданчиком спинилися, щоб перевести подих.

― Як ти? — запитала Надя.

― Якось дивно без трусів, — відповіла Зоя й засміялася.

― Та ти п’яна! — вигукнула дівчинка й собі розсміялася.

Справді, Зоя була п’яна. Але не тільки від вина, а від усього того, що цього вечора з нею трапилося. Надя також видавалася хмільною, хоча вином навіть уст не змочила. Обом було весело.

І ось тепер завжди лояльна Надя будь-що намагається вигадати й приписати Зої вину, якою вона мала би катуватися за однієї згадки про Колю. Забарикадувавшись подушкою, через бильце закидала її словами, наче камінцями:

— А до лікарні він хіба не через тебе втрапив?

Ця мала дурепа думає, що Коля напився (чи наковтався коліс, чи те й інше) до білої гарячки через те, що Зоя відмовила йому в інтимі. Насправді ж, причина прямо протилежна.

Лариса з Надею зайшли до крамнички, Зоя зосталася чекати їх на вулиці. Задумавшись, не одразу звернула увагу, що до неї гукають. Віддалік, біля бочки з пивом, угледіла гурт «афганців», серед них — Колю. Декотрі щось до неї горлали й вимахували руками на знак вітання. Зоя й собі у відповідь мовчки помахала рукою. Коли Коля відділився від групи й покотив у її бік, Зоїне серце забилося частіше.

— Здрастуй!

Тонкі риси лиця (як у Ален Делона, подумала Зоя; а в неї, як у Бельмондо), від правої скроні через щоку — шрам, праве око ледь помітно косить… Над верхньою губою сіялися темні вусики.

— Угу! — відповіла на привітання Зоя.

Він їй сподобався.

— Я — Микола. Ти пам’ятаєш мене?

— Ще б пак!

— Хлопці кажуть, що я тобі освідчувався в коханні й ти погодилася бути моєю дівчиною, — мовив просто, як про буденну річ.

— Хлопці?! — здивувалася Зоя й іронічно поцікавилася: — А сам ти не в курсі цих знаменних подій?

— Мене перемкнуло. Як вип’ю трохи — одразу пам’ять відбирає. Це в мене після контузії. Знаєш, як буває коротке замикання, і в хаті світло гасне… То в мене так у голові.

«Для чого ж ти п’єш?» — просилося на язик.

— Так можна і щось дуже важливе проґавити, — ніби про себе зауважила Зоя.

Із крамниці вийшли Лариса з Надею. Зоя познайомила Миколу з Ларисою.

― Ви далеко живете? — запитав він у Лариси. — Можна я вас проведу?

— Ми дівчата скромні, труднодоступні, залицянь від хлопців не приймаємо, але провести до воріт нас можна, — усміхаючись, погодилася Лариса.

Поселяючи їх, Фаня попередила, що в неї тут не бордель, тому якщо котра приведе сюди хахаля — негайно ж із тріском вилетить. А як дуже між ногами свербить, шукайте собі кущі або знімайте для траху окрему квартиру, як Катька.

Коли вони вже трохи пожили й ближче познайомилися з Катрею, повновидою блондинкою із величезними грудьми, Зоя запитала в Лариси:

— Думаєш, Фаня правду казала? Катя справді знімає для розваг квартиру?

— Я так зрозуміла, що вона сюди не на відпочинок приїжджає, а працювати.

— Що ж вона тут робить? — здивувалася Зоя.

— З усякими джигітами по ресторанах та кафе шляється.

— Та ти що! Виходить, вона блядь?

— Ні, блядь — це коли з усіма для власного задоволення, а Катя — за гроші, значить — проститутка.

— Та ну, вона ж учителька, в школі працює, — засумнівалася Зоя. — Нє, не схожа вона на таких, що мохнатками приторговують.

— Ну й жаргон у тебе! — похитала головою Лариса. — Катя — хороша дівчина, а все решта — не наша справа.

Справді, Катя хоч і старша, і вчителька, але спілкуватися